Провина - Ганна Хома
Тепер він знав, яка найбільша у світі зброя. Не вогонь, не ніж, не куля, і навіть не атомна бомба.
— Сашо-о-о!
Увесь світ був заповнений білим пилом. Коктейль із диму, гару, розтертих на порох фарб, клею і цементу виїдав очі й легені.
А де ж стеля? Влад, кашляючи і задихаючись, роззирнувся довкола.
Великий кавалок штукатурки, лежав поряд, сама ж стеля… Влад підняв голову. Тріщини вкривали її, мов гігантська павутина, а в одному місці крізь них просочувалася вода.
Знову пласт штукатурки полетів донизу, відкриваючи дріт, до якого кріпилася колись лампа, а тепер він оголено стирчав зі стелі, очікуючи, коли ж до нього добереться вода.
«Що ж ви наробили?»
Влад пішов у напрямку розмитого світла крізь білий туман і надсадний крик, аж тут на нього знову налетів Олег. Стовп куряви одразу побільшав.
— Ти куди… не наближайся до неї…
Хрипів, як астматик, але хватку мав таку ж міцну, як завжди.
Під руку, немов на замовлення, потрапив кий, і Влад навмання вгатив ним у напрямку звуку. Олег відстав. Молодець.
Але несамовитий крик затих, і страх знову завів своєї: не йди туди, не йди…
Влад закашлявся, що не дивно, коли дихаєш пилом замість кисню, помахав рукою перед носом, розганяючи білу млу і… нарешті побачив її. Скулившись під вікном, задихаючись, вона беззвучно ворушила губами, і він звідкілясь знав ім’я, яке вимовляли ці губи. Помітивши його, відвернулася до стіни й затулилась обома руками.
— Не чіпай її, — знову захрипів Олег, сунучи на них, немов гусеничний трактор по курній дорозі.
Треба було поквапитися.
Влад охопив її попід руки, притис до себе і поставив на ноги, намагаючись, щоб її обличчя опинилось навпроти вікна: крізь розбите скло линув подих свіжого вітру… вітру, який літав над руїнами його дому.
«Потім про це.»
— Відійди від неї, — прошипіло над самим вухом.
Влад заперечливо похитав головою. Він стискав її так сильно, що в якусь мить вона навіть перестала дихати.
Олег спробував відірвати його від неї, але… дзеленькнув ланцюг — і вони обидва завмерли.
— ЩО ЦЕ ТАКЕ? — спитав Олег.
У цю ж мить вона відняла руки від лиця і торкнулася ними його рук: він одразу послабив обійми.
— Ти про що?
— А ти не бачиш, Владе?
Він добре його бачив, цей звичайнісінький ланцюг, яким прив’язують собак і худобу, — не можна не бачити речі, які є просто перед очима, — але мозок відмовлявся визнавати те, що бачили очі, мозок категорично заперечував реальність, називаючи її абсурдною.
— У таких… — вона кашлянула, прочищаючи горло, але все одно її голос залишався тріскучим, надірваним, — у таких випадках істеричок зазвичай б’ють по лиці. Принаймні у фільмах.
— Із завтрашнього дня почну тренуватися…
Виявляється, його голос був нічим не ліпший.
Сирени пожежників заголосили на всю вулицю.
Його жінка взялася обома руками за металеві прути і притулилася лицем до ґрат.
— Побудь тут, — сказав він Олегові і відпустив її. Хитнулась, але втрималась на ногах. — Я зараз.
— Чекай, Владе. Ти можеш пояснити?..
— Ні.
Усі інструменти вивалилися з шафки, щойно він її відкрив. Довго, занадто довго шукав обценьки, ще довше йшов назад до вікна, — по коліна в пилюці, під заплаканою стелею, вздовж уцілілих, але все одно ні до чого більше не придатних стін… серце його дому билося з кожним кроком усе повільніше. Коли остання людина покине підвал, це серце затихне назавжди.
Олег щось схвильовано говорив його жінці, але що саме, він не чув, і вона, як йому здалося, теж. Обценьки попалися норовисті й ніяк не хотіли перекушувати кляту дужку замка. Олег спробував втрутитись, але, глянувши Владу в обличчя, відступив.
І тут вона стрепенулась — аж біла курява здійнялась із її волосся й повисла на мить ореолом довкола голови. Вхопивши його за руку, вона повернулася до нього й гарячково зашепотіла:
— Не бійся, вони нічого мені не зробили… чесне слово нічого… я все життя прожила з ним поруч, я знаю, як поводитися, щоб… щоб уціліти… Він навіть вдарити мене не зміг…
Вона тримала його руку в своїх долонях і, здається, не збиралась відпускати. І, як завжди, брехала йому в очі.
«Він навіть вдарити мене не зміг». А звідки синці на передпліччях?
— Я що, маю такий страшний вигляд? — спитала вона в нього.
Біле волосся, білі брови, білі вії, білий спортивний костюм… втома, яка в’їлася в шкіру давніше й глибше, ніж пилюка.
— Не плач, не треба плакати… — сказала вона йому.
Влад міцно замружився, а коли відкрив очі — одразу натрапив на дужку замка.
Нашийник упав їм до ніг, а вона все ще не випускала його руку зі своєї.
— Де ти так довго був, Бармак?
Чекав цього запитання, але сподівався, що оглухне й не почує його. Або оніміє.
— Як ви гадаєте, скільки років я запитую в нього це саме? — озвався Олег. — Наступного року виповниться п’ятнадцять. Відчуваю, що хтось із нас точно не доживе до наступного року: або я, або він.
Олег стояв, притулившись до стіни, весь білий з голови до ніг, і не зводив з нього своїх ангельських очей.
— А так, між іншим, ти мене вибачиш?
За
