Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон
— Завтра скажу тобі все, — пообіцяв він. — Неодмінно скажу.
Він був такий кволий, що я не міг не погодитись. Однак я замкнув його в кімнаті й поклав ключа до кишені, а потім повернувся в кухню й розвів таке вогнище, якого тут, мабуть, не бачили вже багато років, загорнувся у свій плед, ліг на скринях і заснув.
Розділ V
Я ЙДУ В КВІНЗФЕРІ
Вночі лив рясний дощ, а вранці повіяв різкий холодний вітер з північного заходу, що гнав по небу клапті хмар. Та однаково я до схід сонця, коли на небі ще мерехтіли останні зорі, пішов на берег бурхливого глибокого струмка й скупався в ньому. Тіло ще горіло від купання, коли я знову сів біля каміна і, підкинувши дров, серйозно замислився над своїм становищем.
Тепер уже не було жодного сумніву в тому, що дядько вороже ставиться до мене, що мені слід остерігатися його і що він не зупиниться ні перед чим, аби лише занапастити мене. Але я був молодий, відважний і, як більшість сільських хлопців, вважав себе дуже хитрим. Я прийшов до дядька мало не жебраком, ледве вийшовши з дитячого віку, а він зустрів мене зрадою і насильством; добре було б прибрати його до рук і правити ним, як отарою овець.
Я сидів, обхопивши коліно руками, і посміхався, дивлячись на вогонь. Уява малювала мені, як я помалу одну за одною розгадую дядькові таємниці, стаю його повелителем. Кажуть, що ессендінський чаклун зробив таке дзеркало, в якому можна читати майбутнє: воно, очевидно, було зроблене не з жару в каміні, бо серед усіх образів і картин, які малювала мені уява, не було ні корабля, ні моряка у волохатій шапці, ні здоровезного дрючка на мою дурну голову, ані бодай найменшого натяку на всі ті напасті, які мене чекали.
Чванькувато набундючившись, я встав, піднявся сходами нагору і звільнив свого в'язня. Він чемно побажав мені доброго ранку, і я відповів тим самим, самовпевнено посміхаючись. Незабаром ми сиділи за сніданком, наче нічого й не сталося.
— Ну, сер, — промовив я глузливо, — що ви ще мені скажете? — Він не відповів нічого розбірливого, і я повів далі: — Гадаю, нам час порозумітися. Ви вважали мене за недотепу-селюка, в якому здорового глузду й хоробрості не більше, ніж у вівсяній каші. Я вважав вас за доброго чоловіка або принаймні не гіршого від інших. Виявляється, ми обидва помилилися. Що ж примусило вас боятися мене, обдурювати й зазіхати на моє життя?
Дядько промимрив щось про жарт, що він любить іноді побавитись, але, помітивши мою глузливу посмішку, змінив тон і став запевняти мене, що пояснить усе після сніданку. Я бачив з виразу його обличчя, що він намагається придумати якусь брехню, і збирався йому про це сказати, як раптом нашу розмову перебив стукіт у двері.
Наказавши дядькові залишатися на місці, я пішов відчинити двері й побачив на порозі підлітка в матроському вбранні. Помітивши мене, він почав витанцьовувати невідомий мені матроський танець, ляскаючи пальцями і в такт притупуючи ногою. А тим часом хлопець був аж синій від холоду, і на його обличчі застиг жалісний вираз; здавалося, що він чи то сміється, чи плаче, і цей вираз аж ніяк не в'язався з веселим танцем.
— Як ви тут живете, друже? — привітався підліток хрипкуватим голосом.
Я поважно спитав, чого йому завгодно.
— О, мені завгодно розважитись! — відказав він і заспівав:
І в ніч ясну мені не до сну,
Бо я люблю весну.
— Послухай, — не витримав я. — Якщо ти не маєш ніякого діла, то я зачиню перед тобою двері, хай це навіть буде нечемність.
— Стривайте, брате! — вигукнув хлопець. — Невже ви не любите пожартувати? Чи ви хочете, щоб мене налупцювали? Я приніс містерові Балфорові листа від старого Гізіосі. -І він показав мені листа. — Крім того, друже, — додав хлопець, — я помираю з голоду.
— Ну, що ж, — сказав я. — Тоді заходь у дім і перекуси: я поділюся з тобою своїм сніданком.
Я повів його в кухню і посадив на своє місце, де він жадібно накинувся на залишки сніданку, час від часу підморгуючи мені й кривляючись: бідолаха, мабуть, вважав, що так мала поводитись мужня, доросла людина.
Тим часом дядько встиг прочитати листа і сидів, замислившись: потім він раптом устав і несподівано жваво потяг мене в найдальший куток кімнати.
— Прочитай, — сказав він і тицьнув мені в руки листа. Ось він і зараз лежить переді мною, коли я пишу ці рядки.
«Заїзд «Під глодом»,
Квінзсрері.
Сер, я стою тут на кітві й посилаю свого юнгу повідомити вас про це. Якщо ви хочете що-небудь замовити за морем, то сьогодні маєте останню нагоду, бо вітер саме сприятливий для виходу з затоки. Не буду приховувати від вас, що я мав неприємності з вашою довіреною особою, містером Рен-кейлором; і коли справа не буде негайно ж залагоджена, вас можуть чекати деякі збитки. Я виписав на ваше ім'я рахунок відповідно до різниці між собівартістю і продажною ціною.
Ваш покірний слуга
Ілаес Гозісен».
— Розумієш, Деві, — пояснив дядько, побачивши, що я прочитав листа, — я маю деякі справи з цим Гозісеном, капітаном купецького брига «Завіт» із Дайсарта. І якби ми обидва пішли зараз з оцим хлопцем, я міг би або побачитися з капітаном у заїзді, або, в разі потреби, підписати папери на борту «Завіту». А щоб не гаяти часу, ми за одним заходом зможемо навідатись і до містера Ренкейлора. Після того, що трапилось, ти не захочеш вірити мені на слово, але повіриш Ренкейлорові. Це старий і вельми шанований чоловік, довірений доброї половини тутешніх дворян. Він знав і твого батька.
Я постояв хвилинку, роздумуючи. Мені пропонували йти в якусь гавань, безперечно, багатолюдну, де дядько не зважиться вчинити наді мною насильство. Крім того, деякою мірою мене захищала присутність юнги. А коли вже ми будемо там, то я не мав сумніву, що зможу примусити
