Бавдоліно - Умберто Еко
— Тобто, — завагався Никита, — ти вирішив змінити своє життя…
— Ні, мосьпане Никито. Я вирішив, що така, видно, моя доля, і марно мені намагатися стати таким, як інші. Мене було роковано на брехню. Важко пояснити те, що блукало у мене в голові. Я казав собі: ціле життя ти щось вигадував, і хоч вигадки твої не були правдою, але нею ставали. Ти причинився до явлення святого Бавдоліна, створив бібліотеку в абатстві Святого Віктора, возив Волхвів по світі, врятував своє місто, відгодувавши худу корову; якщо в Болоньї с вчені мужі, то це також завдяки тобі, ти запрудив Рим такими mirabilia, про які римляни й не мріяли, а на основі побрехеньок Гуґа з Ґабали створив найпрекрасніше на світі царство; ти кохав примару і вдавав, ніби вона писала листи, яких насправді вона ніколи не писала, але читаючи ці листи, люди пускали розчулену сльозу, і пустила її навіть та, яка ніколи їх не писала, хоч була вона імператрицею. Натомість той єдиний раз, коли ти, разом з жінкою, яка мала найщиріше на світі серце, хотів породити щось правдиве, ти не зміг: ги породив щось, у що ніхто не зміг би повірити, чого ніхто не зміг би бажати. Тож тікай ліпше у свій світ чудернацтв, бо там принаймні ти сам можеш вирішувати про міру "їхньої чудернацькості.
19. Бавдоліно перейменовує своє місто
— О бідолашний Бавдоліно, — казав Никита, поки тривали приготування до від'їзду, — у розквіті років ти втратив дружину і сина. І я теж бідолашний, бо завтра від руки когось із цих варварів можу втратити плоть від плоті своєї й жону мою улюблену. О Царгороде, владарю міст, скиніє Бога Всевишнього, славо і хвало служителів твоїх, утіхо для чужинців, владико міст імперії, пісне над піснями, пишното над пишнотами, небачене видовище речей небачених, що стане з нами, коли ми тебе покинемо, нагі, як тоді, коли ми вийшли з лон матерів наших? Коли ми знов тебе побачимо, та не таким, яким ти є тепер — о падоле сліз, потоптаний полчищами?
— Помовч, мосьпане Никито, — сказав йому Бавдоліно, — і не забувай, що оце ти, може, востаннє смакуєш делікатеси, гідні Апіція. Що то таке — ці м'ясні кульки, які духмяніють пахощами вашого ринку прянощів?
— Це кефтедес, а запах дає цинамон і дещиця м'яти, — відповів Никита, знов утішившись. — І на останній день мені роздобули трохи ганусівки — пий її чимшвидше, поки вона розходиться хмарою у воді.
— Вона дуже добра, не забиває паморок, а дає відчуття, ніби витаєш уві сні, — сказав Бавдоліно. — Якби я міг пити її після смерті Коландрини, то, може, мені б вдалося про все забути, як ти вже забув про знегоди рідного міста і перестаєш боятися того, що може статися завтра. А тоді я заливав собі очі вином з наших сторін, яке різко кидає тебе в сон, але коли прокидаєшся, тобі ще гірше, ніж раніше.
Бавдолінові знадобився рік, щоб вийти з меланхолійного божевілля, яке його охопило, і він геть нічого не пам'ятав, що за той рік сталося, — пам'ятав лиш свої довгі блукання верхи по лісах і полях, а опісля він десь зупинявся і пив, аж поки не западав у довгий і неспокійний сон. У снах він бачив, як знаходить нарешті Зосиму і вириває в нього (разом з бородою) карту, щоб дістатися до царства, в якому всі немовлята були тинсиретами і метаґаллінаріями. В Александрію він більше не повертався, боячись, що батько, мати або Ґваско чи його родина заговорять з ним про Коландрину і про ненародженого сина. Часто він тікав до Фрідріха, який був по-батьківському турботливим та терплячим і намагався розважити його, описуючи чудові й славні діла, які він міг би здійснити для імперії. Аж якось він сказав Бавдолінові, що нарешті вирішив врегулювати питання Александрії, бо гнів його вже минувся, і щоб зробити приємність Бавдолінові, він хоче загоїти цю vulnus,[112] не руйнуючи міста.
Це завдання вселило в Бавдоліна нове життя. Фрідріх тепер готувався підписати остаточний мир з ломбардськими містами, і Бавдоліно подумав собі, що річ тут, фактично, лиш у його впертості. Фрідріх не міг стерпіти існування міста, спорудженого без його дозволу та ще й названого на честь його ворога. Гаразд, якби Фрідріх міг заново заснувати це місто на тому самому місці, але під іншим ім'ям, як він заново заснував Лоді — в іншому місці, але під тим самим ім'ям, — тоді йому б вдалося зберегти обличчя. А чого ж хотіли александрійці? Щоб їхнє місто стояло і щоб вони могли гендлювати собі далі. Назвали вони його на честь Александра III чисто випадково, зрештою він помер, а отже не образиться, якщо вони його перейменують. І ось йому свінула ідея. Одного чудового ранку Фрідріх разом зі своїми лицарями під'їде під мури Александрії, тоді всі мешканці вийдуть з нього, у місто ввійде когорта єпископів, які скасують його освячення, — хоч навряд чи можна сказати, що його колись було освячено, — точніше, його розхрестять і знов охрестять, нарікши Кесарією, себто містом Кесаря. Потім александрійці пройдуть перед імператором, віддаючи йому шану, і повернуться додому, немов у цілком нове, інше місто, засноване імператором, і житимуть там щасливі й задоволені.
Як видно, Бавдоліно видужував від свого розпачу з допомогою ще одного витвору буйної своєї уяви.
Фрідріхові ідея ця досить-таки сподобалася, але в той час йому було складно вернутися в Італію, бо він залагоджував важливі справи зі своїми німецькими васалами. Переговори Бавдоліно взяв на себе. Він барився ввійти в місто, але біля брами назустріч йому вийшли батьки, і всі троє вони розійшлися слізьми полегші. Давні друзі вдавали, ніби Бавдоліно ніколи не одружувався, і ще заки він завів мову про свою місію, затягай його в шинок, як це вони робили раніше, і влаштували йому гарну пиятику. Та наливали йому терпкуватого білого
