Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Звечора Морріс теж ходив грати до Фріско, але повернувся рано й ліг спати. Саллі й собі зібралася була лягати, але трохи засиділась, втішаючись свіжістю зоряної ночі. Отак вона й стала свідком того, що спіткало бідолашну Марітану. А Морріс тільки чув крики та злився, що йому не дають заснути.
— Треба перебратися звідси, — сказав він Саллі за сніданком. — Я більше не можу терпіти Фріскового сусідства.
— Якби ми жили далі від дороги, — гаряче підхопила Саллі, — було б зручніше, й не стільки над тобою очей. А вчора ввечері — то просто жах, я навіть хотіла заступитись за Марітану, тільки…
— Ще чого! — сердито крикнув Морріс. — Не наше то діло, і не можна в нього встрявати! Такі скандали виникають завжди, коли в таборі заведеться тубілка.
— Але ж, любий, — запротестувала Саллі, — Марітана нічим не завинила, а Фріско її так жорстоко побив!
— Не твій це клопіт! — Морріс терпіти не міг, коли йому перечили. — Фріско винуватий, що держить у себе Марітану. Він знає, чим це кінчиться. Але я не дозволю тобі втручатися в такі справи, бути заступницею якоїсь тубілки.
— Ах, Моррісе!
З одного боку Саллі не хотіла сваритися з чоловіком, а з другого — вона не могла не дорікнути йому в душі за те, що він не вважає за потрібне захистити Марітану від побоїв. І Саллі дуже потерпала, відчуваючи, що їй не легко буде примиритися з цим, хоча вже й починала розуміти, в яке незручне становище вона може поставити саму себе, втручаючись у долю Марітани. Як, наприклад, владнається справа з дитиною Марітани?
Наступного ранку Марітана знову сиділа навпочіпки біля Саллиного вогнища. Вигляд у неї був розгублений і нещасний — наче собака, яку побив той, хто завжди її годував і пестив.
— Фріско каже — йди геть, каже — к бісу, — промовила вона, дивлячись на Саллі так, ніби чекала від неї пояснення цих слів — Не хоче мене. Не хоче, щоб темна приносила йому в табір кубу.
Саллі спалахнула. Вона просто не тямила себе від болю й образи за Марітану. Фріскова брутальність і безстидство обурювали її до глибини душі. Вона не знала, що сказати Марітані. Але раптом їй спало из думку.
— А Бардок хоче кубу? — спитала Саллі.
— Егем! — обличчя Марітани просяяло. — Він хоче. Багато сміявся і стрибав. Стара жінка давно не приносила кубу.
— То йди до Бардока, Мірі! — сказала Саллі. — Дитині буде краще з твоїми родичами.
— Ні, — рішуче сказала Марітана. — Дощу — нема. У чорних їсти — нема. Фріско дає їсти.
Саллі зітхнула: так і є, родичі послали Марітану до Фріско, щоб одержати від нього частку його запасів. Вона нагодувала дівчину добрим сніданком, і та зникла в чагарниках ще до того, як Морріс прокинувся.
Наступного дня до Фріско прийшли Бардок, його брат та один з найстаріших чоловіків племені. Фріско кричав і лаявся й відмовився дати їм подарунки, якими звичайно наділяв своїх темношкірих гостей. Потім Морріс розповідав Саллі, що Фріско намагався втовкмачити тубільцям своє категоричне небажання нести будь-яку відповідальність за дитину Марітани.
А Бардоку здалося, ніби Фріско хоче забрати дитину собі, і зчинилась страшна буча. Але Бардоків брат, який не раз водив на розвідки партії старателів і розумів мову білих краще за своїх одноплемінників, сяк-так з’ясував непорозуміння. Він пояснив, що Марітана — Бардокова дружина, і той може позичити білому саму її, а не дитину, якою її нагородив мінгарі, бо в дитині живе дух одного з предків племені. Через те дитина належить племені і Бардокові, бо він є її племінним батьком.
Коли Фріско збагнув, що Бардок не пов’язує вагітність Марітани ні з собою, ні з ним і щиросерде вірить байці про мінгарі, він аж покотився від реготу. Насміявшись, Фріско щедро обдарував тубільців харчами, додавши до всього, як завжди, пляшку вина та плитку тютюну.
— Очевидно, вони вважають, що в кожної тубілки відбувається непорочне зачаття! — жартівливо вигукнув він, радіючи, що уник неприємних обов’язків. — Вона може підхопити дитину від будь-якої каменюки чи ковбані з водою, де живуть духи предків, а мінгарі, певне, — один з них.
Але Саллі не могла так легко зняти з Фріско всяку відповідальність. І кожного разу, коли Фріско наближався до табору Гаугів, він наштовхувався на її спину. Місіс Гауг демонстративно не бажала ні дивитися в його бік, ні розмовляти з ним. Морріс казав, що вона поводить себе просто безглуздо. Адже Фріско нічого іншого й не міг зробити.
— Принаймні він міг потурбуватись, щоб Марітана не ходила голодна, виношуючи його дитя, — гнівно заперечила Саллі.
Марітанине плем’я ще деякий час стояло табором біля пересохлого озера; кочівників часто бачили в місті. Води й дичини було тепер так мало в глибині країни, казав Дінні, що тубільці змушені жебрати їжу в білих.
Якось Марітана привела своїх родичів до місіс Саллі, цілком переконана в тому, що та буде з ними така ж добра й ласкава, як і з нею самою. І Саллі відчула, що під поглядом сміхотливих очей Марітани незрівнянно важче відмовити старій тубілці й не дати їй кілька жмень борошна чи цукру, ніж раніше, коли вона казала кочівникам, що приходили старцювати до її намету: «Нема, нема нічого! Ідіть собі геть…»
Марітана трохи побоювалась своїх родичів: покірливо мовчала в присутності чоловіків і виявляла належну шану старим жінкам. Зате Саллі траплялося бачити, як вона весело хизувалася серед дівчат та дітей у своєму колись гарному барвистому платті, тепер пом’ятому і брудному. Вона до сліз смішила своїх подруг, величаво ступаючи по нерівній кам’янистій землі, підібравши спідницю, удаючи з себе місіс Саллі, або показувала, як матінка Баггінс поспішає до опріснювача, вихляючи гладкими стегнами, і верещить на Педді Кевана за те, що він допомагає фургоннику розпрягати коні, замість того щоб нести до неї додому два важчезні гасові бідони з водою.
