Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінгс Хегар
Нас було дуже багато, і всі чудово робили свою справу. Я була неймовірно щаслива почуватися краплею в морі того прогресу. Кілька разів я їздила у Вашингтон і виголошувала промови по всій країні разом з такими людьми, як Шошана Джонсон (перша військовополонена афроамериканка) і полковник Марта Мак-Саллі (одна з перших бойових пілотів-жінок і перша жінка, яка командувала бойовою ескадрильєю, а тепер — представниця Аризони). Жінки й чоловіки, з якими я зустрічалась і працювала, викликали в мене повагу, хоч і змушували трохи нервуватись. Я познайомилася з представниками ООН, які говорили про резолюцію Радбезу, що мала на меті збільшити кількість жінок у війську в усьому світі. Вони посилалися на наукові дослідження, що підтверджували, як сильно жінки впливають на миротворчі місії і як неухильно дотримуються правил збройного конфлікту. То були особливі дні, і мене просто переповнював захват від того, що я беру в цьому всьому участь.
У червні 2013 року я організувала «День штурму висоти». Для цього знадобилося кілька тижнів, але нам усе вдалося. Близько десятка жінок з «Ініціативи інтеграції в бій» цілий день зустрічалися з конгресменами, сенаторами та іншими членами Комісії Палати представників у військових справах і Комітету Сенату в справах оборони. Того дня раз по раз точилися гарячі дискусії навколо складних питань, безпосередньо пов’язаних з нашою справою.
На одній із зустрічей член Палати представників, літній чоловік, прохопився, ніби через збільшення частки жінок і без того високий рівень сексуального насильства в армії зросте ще більше. Я згадала про наругу над собою з боку лікаря Адамса. Цей політик і гадки не мав, про що говорить. Річ була не в тому, скільки жінок опиниться на бойовищі. Над чоловіками й жінками глумилися незалежно від того, де вони перебували. Ці абсурдні тези остаточно мене роздратували, і я вирішила присадити цього сенатора.
— Ви колись учиняли над кимось сексуальну наругу? — спитала я.
— Ні, звісно ж, ні! — збентежився він.
— Не вчиняли, бо не було такої можливості? Ви ніколи не лишалися наодинці з жінкою на ізольованій території? — спитала я.
— Ні, певна річ, не через це, — відповів він зніяковіло.
— Зрозуміло, — сказала я. — Ви не робили цього лише тому, що зростали не там, де до жінки або й до чоловіка ставляться як до об’єкта експлуатації. Вас не вчили, що ви можете робити все, що вам заманеться.
Я замовкла, розмірковуючи, говорити далі чи ні. «Тепер або ніколи», — подумала я.
— У цивілізованому суспільстві так ставитися до людини неприйнятно, і це проблема, яку ми маємо сьогодні у війську. Питання не в тому, щоб потенційні жертви не могли лишитися наодинці в ізольованому просторі з потенційним злочинцем. Питання в тому, як змінити культуру злочинності в нашому суспільстві.
Я зупинилася, відчуваючи, що він не має охоти мені заперечувати. Деякі люди думають, що як у війни гидке обличчя, то й культура така ж. Але і я, і багато моїх бойових товаришів та товаришок довели: сильний воїн не конче стає соціопатом.
Байдуже, хто ти — чоловік чи жінка. Ми були лише гвинтиками в машині й не мали права висловлюватися чи сперечатись. І на жаль, для декого результат цієї мовчанки виявився трагічним.
Політик учинив мудро: він, або гідно сприйнявши мою відповідь, або просто бажаючи уникнути ще одного такого виступу, повів мову про те, що його ще турбує. Я уважно слухала та кивала, не подаючи й знаку, що ця розмова і спогади про наругу наді мною дещо розхвилювали мене. Перш ніж відповісти на ще одне його запитання, я глибоко вдихнула. Це було надто важливо для багатьох людей, щоб узяти й підняти білий прапор капітуляції.
Підсумовуючи, можна з певністю твердити: проведений у Вашингтоні й у теле- та радіоефірі час був того вартий. Нарешті крига скресла, і сенатори почали використовувати ті тези, які я придумала й поширила в медіа. Для мене було за честь представляти жінок, що воюють, спливаючи кров’ю на бойовищі. Бачити своє ім’я в списках на кшталт «125 впливових жінок 2012 року» в журналі «Ньюзвік» або «100 лідерів світу 2013 року» у виданні «Форейн полісі» видавалося чимось нереальним. Потрапити в один ряд із людьми рівня Малали Юсуфзай і Папи Франциска було більше визнанням впливу всіх жінок-військовиків, ніж моїх особистих заслуг. Я не проминала жодної нагоди розповісти світові про неймовірні речі, які робили ці жінки.
Але те, що я відверто говорила на таку складну тему, мало й свою ціну. Ця тема ніби висвітлювала найгірше в людях, чия крихка віра в ідею гендерних ролей у суспільстві не витримувала випробувань інтелектуальними дебатами. Коли я на святковій вечері, яку влаштував у Вашингтоні журнал «Форейн полісі» з нагоди оприлюднення списку ста впливових людей, стояла в черзі по своє пальто, літній чоловік позаду спитав мене про мою причетність до цієї події. Мені довелося розповісти йому, що я одна зі списку й пояснила, чому моє ім’я внесено туди. Тоді він почав переконувати мене, що жінкам не місце на бойовищі.
— Юна леді, чому ви не можете просто довірити боротьбу чоловікам? Який ваш внесок у військову справу? — спитав він.
Я усміхнулась іронічності його слів, згадавши, скільки всього бачила й робила. Ми жили в іншому світі, ніж той, у якому служив цей колишній морпіх. З поваги до його віку й досвіду я спробувала ввічливо завершити розмову, бо саме забрала своє пальто. Мій чоловік, Брендон, щойно вийшов з убиральні, але не міг не помітити розгубленого виразу на моєму обличчі.
— Гей, що сталося? — спитав він
