брехав, тому що вважав, що американська освіта піде їй на користь. І як же ж він помилявся. Його донька завагітніла у п’ятнадцять років від якогось товстого білого покидька, старшого від неї на рік, який відмовився визнати дитину. Через ускладнення під час народження дитина народилася неповносправною. У Штатах, як майже скрізь, коли ти самотня п’ятнадцятирічна мама неповносправної дитини, попри всі плани та наміри, твоя доля визначена. Вочевидь, знімають якісь телефільми, в яких стверджується, що це не так, що ви все ще можете знайти любов і зробити кар’єру і хтозна, що ще. Але це всього лише фільм. Натомість у реальному житті тієї самої хвилини, коли їй повідомили, що дитина неповносправна, над її головою засвітилися неонові вогні зі словами «гру закінчено». Можливо, якби її батько розповів на CNN правду і вони не переїхали б до США, її доля могла скластися по-іншому. А якби Нік не клеївся до тієї фарбованої білявки, їхня з начальницею зміни ситуація також би була набагато кращою. А якби генеральний директор мережі «Cheesus Christ» пройшов вдалий курс лікування, його ситуація була би просто чудовою. А якби той божевільний хлопець у ресторані чизбурґерів не зарізав Джеремі Кляйнмана, стан Джеремі Кляйнмана був би живим, що, на думку багатьох людей, набагато краще, ніж мертвий стан, у якому він опинився. Він помер не одразу. Він задихався, намагався щось сказати, але начальниця зміни, яка тримала його за руку, наказала йому не розмовляти, щоб зекономити сили. Він не розмовляв, він намагався зекономити сили. Намагався, але не зміг. Існує теорія метелика, яка також, думаю, походить із Массачусетського технологічного інституту: метелик пурхає крильцями на бразильському пляжі, внаслідок чого на іншому боці світу починається торнадо. Торнадо присутнє у вихідному прикладі. Вони могли би придумати й інший приклад, у якому пурхання метелика викликає такий бажаний дощ, але науковці, що розробили цю теорію, вибрали торнадо. І не тому, що вони, подібно до генерального директора «Cheesus Christ», мали клінічну депресію. А тому, що науковцям, які спеціалізуються на ймовірності, відомо: шансів на те, що трапиться щось руйнівне, у тисячі разів більше, ніж шансів, що станеться щось позитивне. «Потримайте мене за руку», — ось фраза, яку Джеремі Кляйнман хотів сказати начальниці зміни, коли життя витікало з нього, як шоколадне молоко з проколотої коробки. «Тримайте й не відпускайте, що би не сталось». Але він цього не сказав, тому що вона попросила його не говорити. Він не сказав цього, тому що йому й не потрібно було — вона тримала його спітнілу руку до самої смерті. А насправді ще довго й після неї. Вона тримала його за руку, аж доки парамедик не запитав її, чи вона не його дружина. Через три дні вона отримала листа від генерального директора. Цей трагічний випадок у її філії спонукав його продати мережу та піти на відпочинок. Це рішення вивело його з депресії настільки суттєво, що він почав відповідати на листи. Він відповідав на них зі свого ноутбука, сидячи на прекрасному пляжі у Бразилії. У своєму довгому листі він написав, що вона має цілковиту рацію і він перекаже її докладно аргументоване прохання новому генеральному директорові. Він натиснув «надіслати», його палець торкнувся крильця метелика, що спав на клавіатурі. Метелик запурхав своїми крильцями. А десь на іншому боці світу здійнявся лихий вітер. Сімьон
На порозі стояли двоє людей. Молодший лейтенант у в’язаній ярмулці, а за ним — худорлява пані офіцер із рідким світлим волоссям і капітанськими нашивками на плечах. Оріт почекала хвильку, а коли побачила, що вони нічого не говорять, запитала, чи вона може їм допомогти.
— Друкмане, — витиснула із себе пані капітан щось середнє між наказом і доганою солдатові.
— Це відносно вашого чоловіка, — пробурмотів релігійний солдат Оріт. — Можна зайти?
Оріт посміхнулась і сказала, що це, мабуть, помилка, тому що вона незаміжня.
Пані капітан поглянула на зім’яту записку, яку вона тримала, і запитала, чи її звати Оріт, а коли Оріт відповіла ствердно, пані капітан ввічливо, але рішуче сказала:
— Чи можна все ж зайти на хвилинку? — Оріт провела їх до вітальні квартири, яку вона винаймала на двох із сусідкою. І не встигла вона запропонувати їм щось попити, як релігійний солдат випалив:
— Він загинув.
— Хто? — запитала Оріт.
— Чому зараз? — дорікнула йому пані капітан. — Ти не міг почекати хвильку, поки вона присяде? Принести їй склянку води?
— Перепрошую, — сказав релігійний солдат Оріт, із нервовим сіпанням стиснувши губи. — Це в мене вперше. Я ще вчусь.
— Все гаразд, — сказала Оріт. — Але хто загинув?
— Ваш чоловік, — сказав релігійний солдат. — Не знаю, чи ви про це чули, але сьогодні вранці стався теракт на перехресті Бейт-Лід...
— Ні, — сказала Оріт. — Я не чула. Я не слухала новини. Але це все одно не важливо, тому що ви помиляєтесь. Я ж вам сказала: я незаміжня.
— Ви Оріт Бєлскі? — запитала пані капітан трохи нетерплячим голосом.
— Ні, — відповіла Оріт. — Я — Оріт Левін.
— Вірно, — проказала пані капітан. — Вірно. А позаторік у лютому ви вийшли заміж за старшину Сімьона Бєлскі.
Оріт присіла на подертий диван вітальні. У горлі пересохло так, що аж засвербіло. Втім, і справді було би краще, якби Друкман дочекався, поки вона не принесе собі склянку дієтичної коли.
— То я не збагнув, — голосно прошепотів релігійний солдат. — Це вона чи ні?
