І раптом стукіт у двері - Етгар Керет

попросила в нього пробачення, тому що цей Ігор був не однією з її брехонь, він також був її дядьком. Вигаданим дядьком, та все ж. А Ігор сказав їй, що вона не повинна через це побиватись: життя, яке вона йому вигадала, не завжди було легким, але він насолоджувався кожною його хвилиною, а їй немає про що турбуватись, оскільки в порівнянні з аварією поїзда в Мінську, пограбуванням в Одесі, блискавкою, яка вдарила його у Владивостоку, і зграєю скажених вовків у Сибіру, цей серцевий напад — просто дрібничка. А коли вони опинилися біля автомату для продажу жувальної Гумки, Роббі вкинув одну ліру, взяв Наташу за руку і попросив її повернути важіль.

Коли вони повернулись у садок, Наташа виявила, що тримає в руці пластмасову кульку з брязкальцем всередині — потворним позолоченим брелоком у формі сердечка.

— А знаєш, — сказала вона, — я планувала ввечері поїздку до Синая з подружкою на кілька днів, але тепер збираюся її скасувати, а натомість завтра знову провідати Ігоря. Ти не хочеш зі мною?

Роббі кивнув. Він знав, що якщо йому захочеться приєднатися до неї, то доведеться вигадати іншу брехню в офісі. Він зовсім не був упевнений, що так воно й буде. Він знав тільки те, що це буде радісна брехня, сповнена світла, квітів і сонячного проміння. І хтозна — можливо, навіть і дитини або й двох дітей. І вони посміхатимуться.

Cheesus Christ

Чи замислювалися ви колись, яке слово найчастіше промовляють люди перед насильницькою смертю? Массачусетський технологічний інститут провів комплексне дослідження цього питання серед різнорідних спільнот Північної Америки і виявив, що це не що інше, як слово «fuck». Вісім відсотків людей перед смертю говорять «what the fuck», шість — просто «fuck», а інші 2,8 % — «fuck you», хоча в їхньому випадку «you» — останнє слово, навіть якщо «fuck» його незаперечно відсуває на задній план. А знаєте, що сказав Джеремі Кляйман за хвилину до того, як врізати дуба? Він сказав: «Без сиру». Джеремі промовив це, оскільки замовляв щось у ресторані чизбурґерів «Cheesus Christ». У них не було звичайних гамбурґерів у меню, тому Джеремі, який споживав кошерну їжу, попросив чизбурґер без сиру. Начальниця зміни в ресторані не зробила з цього великої проблеми. Чимало клієнтів просили в неї про це в минулому, настільки багато, що вона відчула необхідність повідомити про це в серії розлогих листів до генерального директора мережі «Cheesus Christ», чий офіс розташований в Атланті. Вона припустила, що він додасть звичайний гамбургер до меню. «Чимало людей просять мене про це, але тепер вони мусять замовляти чизбурґер без сиру — і це нечесно, і від цього трохи соромно. Мені від цього соромно і, якщо вам буде завгодно, соромно за всю мережу. Це змушує мене почуватися технократкою, а клієнти сприймають мережу як негнучку організацію, яку вони повинні обдурювати для того, щоб отримати те, що їм хочеться». Генеральний директор так жодного разу й не відповів на її листи, а для неї це було ще навіть більш соромно і принизливо, ніж усі випадки, коли клієнти замовляли чизбурґер без сиру. Коли старанний працівник звертається до свого роботодавця з проблемою, особливо такою, що пов’язана з роботою, найменше, що він міг би зробити — це визнати її існування. Генеральний директор міг надіслати відписку, мовляв, проблема обговорюється, або що хоч йому і приємно, що я до нього звертаюсь, він, на превеликий жаль, не може внести зміни до меню, або прислати мільйон інших гівняних відповідей такого плану. Але ні. Він не написав їй нічого. І вона від цього стала почуватися невидимою. Так само, як тієї ночі у Нью-Гейвені, коли її хлопець Нік почав залицятися до офіціантки, тоді як сама вона сиділа поруч із ним у барі. Вона тоді плакала, а Нік навіть не знав чому, і тієї ж ночі вона зібрала речі і поїхала. Через кілька тижнів спільні друзі повідомили їй, що Нік наклав на себе руки. Ніхто відкрито її в тому, що сталося, не звинувачував, але в самому способі їхнього інформування про це було щось осудливе, хоча вона навіть не могла сказати, що саме. Отже, коли генеральний директор не відповів на її листи, вона замислилася про звільнення з роботи. Але те, що відбулося з Ніком, зупинило її від такого кроку, і не тому, що вона начебто подумала, що генеральний директор «Cheesus Christ» вчинить самогубство, почувши, що начальниця зміни якоїсь занюханої філії на північному сході звільнилась, а все ж. Правда ж полягала в тому, що якби генеральний директор почув, що білий африканський лев перебуває на межі зникнення через незаконне полювання, він міг накласти на себе руки. Він міг би вчинити самогубство, почувши щось ще тривіальніше — наприклад, що завтра буде дощ. Генеральний директор «Cheesus Christ» страждав від гострої клінічної депресії. Його колеги по роботі про це знали, але з обережності не оприлюднювали цей болісний факт — здебільшого тому, що шанували його приватне життя, але й також тому, що це могло б обвалити ціни їхніх акцій. Врешті-решт, чим іще торгує фондова біржа, як не необгрунтованими надіями на світле майбутнє? А генеральний директор із клінічною депресією — аж ніяк не ідеальний посередник для подібної легенди. Генеральний директор «Cheesus Christ», який цілком розумів, наскільки проблематичним був його емоційний стан і для приватного, і для публічного життя, вдався до лікування. Але це зовсім не допомогло. Препарати йому призначив доктор з Іраку, якому присвоїли статус біженця у США після того, як його родина випадково загинула від вибуху ракети F-16, спрямованої на знищення синів Саддама Хуссейна. Загинули його дружина, батько і двоє маленьких синів, вижила лише його старша донька Суха. В інтерв’ю CNN доктор повідомив, що попри свою особисту трагедію він не гнівається на американський народ. Але правда полягала в тому, що він гнівався. І це було набагато сильнішим за гнів. Він кипів від люті до американського народу. Але знав, що якщо він хоче отримати ґрін-кард, то мусить про це брехати. Брешучи, він думав про свою загиблу родину і живу доньку. Він