Другий чоловік - Ларрі Трамблі

Сцена, свідком якої він щойно став, залишила поріз у його душі: виявляється, такий акт можливий між двома особами. Він робить для себе відкриття, що секс — це темне марево і його одвічний рух зголоднілими судинами тварин також присутній і в тілі людському. Бо саме це він побачив у тій спальні: двох тварин.

Він, котрий мріяв про молоду дівчину одного з ним віку, про ніжні рухи двох закоханих, він просто піддався впливу зужитих кліше. Він сам собі розказував прісні історії про кохання і його заспокійливі втіхи. Реальність же не має нічого спільного з його фантазіями. Тож він питає себе, чим у цій ситуації можуть прислужитися йому сердечні пориви і почуття, які їх притлумлюють.

Ібіс

Самюель допомагає готувати, подає їжу Мадам і Мосьє. В інший час він по можливості уникає їхньої присутності. Їсть, коли залишається сам на кухні. Займається нерозлучниками, чистить клітку, насипає зерно в годівницю. За будь-якої нагоди тікає в закинутий сад. На колись квітучих алеях ростуть бур’яни. В застояній воді погано доглянутого озерця знемагає латаття, над яким кружляють рої комах. Якось, притулившись спиною до шовковиці, що росте поруч, він довго спостерігає за їхнім безконечним танцем, суєтним й одурілим. Аж поки не задрімав і йому приснився сон:

Він іде гладеньким озером, справжнім дзеркалом. Його відображення слідує за ним під водою, як слухняна рибка. З неба долітає крик. Він підводить голову. Червоний птах здіймається до сліпучо-білих хмар. Може, то ібіс. Бачив колись картинку у шкільному підручнику. Він витягує шию, щоб простежити політ птаха, поки того ще можна бачити. І непомітно для самого себе з кожним кроком починає занурюватися в озеро. От уже тільки голова залишається над неспокійною водою. З не відомих Самюелеві причин озеро сердиться. Гарчить, як пес, випльовує на поверхню білувату піну. Самюель відкриває рота, щоб закричати. Чим довше кличе на допомогу, тим більше заковтує води. І прокидається у ту мить, коли пазурі птаха хапають його за волосся і враз витягують з води, рятуючи від неминучого втоплення.

Мабуть, уже якийсь час дощить, бо його одяг промок. Уві сні він сповз на землю.

— Ти що робиш?

Він розплющує очі. Перед ним стоїть його батько з парасолею в руці. Самюель трохи вагається, перш ніж розгублено підвестися. Може, він ще спить.

— Підводься, бо помреш!

Йому не сниться. Його батько насправді тут, перед ним, звільнив обличчя від запони кольору іржі, яку носить, й уважно дивиться своїми круглими очима. Самюель ховається під його парасолю, міцно обіймає. Батько ласкаво відсторонюється.

— Обережно, забрудниш мене.

— Перепрошую, тату.

Він навіть не може пригадати, коли останній раз називав так батька. Розчулений до сліз, Самюель запрошує його досередини.

— Краще залишимось тут.

Вони йдуть у кінець саду й ховаються під дашком сарайчика для інструментів. Батько ніжно обтирає хустинкою обличчя сина. Самюель впізнає занадто гост­рий парфум, яким той просякнутий.

— Що ти робив, лежачи, як тварина, у багні? Не надто розумно з твого боку. Поглянь на свій одяг!

— Я нещасний, найнещасніший з усіх!

— Заспокойся, я тут.

— Так, ти тут. Ти прийшов, нарешті прийшов.

— Усе владнається, мій хлопчику, не переживай.

— Так, тепер усе владнається, ти нарешті прийшов по мене.

— Не говори дурниць, ти не можеш повернути все назад.

Він дивиться на батька з нерозумінням.

— Ти прийшов не для того, щоб мене забрати?

— Ні, Самюелю.

— Чому тоді зволив прийти? Щоб переконатися, що я переповнений щастям?

— Не нервуйся так.

— Чи щоб побачити найблагополучнішого серед одружених чоловіків?

— Прийшов, щоб поговорити з тобою.

Він рвучко закриває свою парасолю, підходить упритул до сина, ніби хоче повідати якусь таємницю.

— Послухай мене, я знаю, що тобі нелегко, але ти не усвідомлюєш навіть, які у нас через тебе проблеми.

— Які проблеми?

— Вона на тебе скаржилася. Приходила до нас, щоб на тебе поскаржитися! Уявляєш? І твоя мати мусила витримати таке приниження.

— Скаржилася?

— Перестань клеїти дурника! Ти одружений, виконуй свої обов’язки. Я не маю тобі про це нагадувати.

— Ти не сказав мені, що в неї вже є чоловік.

— Це нічого не міняє.

— Поясни.

— Ти тут уже три місяці, а ще жодного разу не виконав свій обов’язок. Вона не віддасть гроші, які обіцяла твоїй матері, поки ти не візьмешся за розум. Шлюб нічого не вартий, якщо ні до чого не веде. Я досить ясно висловлююся?

Він кладе руку на синове плече.

— Чому ти змушуєш мене казати тобі такі речі?

— Моє життя розбите.

— Перестань нарікати. Воно ще погіршиться, якщо ти не задовольнятимеш свою дружину.

— Мені вже нічого втрачати.

— Е ні, тобі є ще багато чого втрачати! Вона не лише не віддасть гроші, які обіцяла, вона ще й розголосить по всіх усюдах, що її молодий чоловік неспроможний. Ти про таке не думав?

— Я хочу, щоб ти забрав мене додому.

— Чоловік, який не спроможний... Уяви, яка ганьба для сім’ї, який сором... Жодна жінка тебе не захоче... Ти цього хочеш?

— Ні ж бо!

— Думаєш, твоя мати заслуговує на таке? Подумай про сестру. І про мене. Хочеш, щоб усі довкола з нас знущалися?

— Ні!

— Тож дій як чоловік.

Дощ припустив іще більше. Самюель дивиться на батька, який іде під своєю чорною парасолею, наче син уже помер. Підвівши голову, він помічає Мосьє у спальні Мадам. Стоячи біля вікна, той спостерігав за всією сценою. Невдовзі Самюель чує звук автомобільного двигуна — таксі, яке везе батька додому.

Сигарети

Нічний бриз грається шторами у спальні. Повний місяць осяває холодним синюватим світлом ліжко з балдахіном. Самюель ковзає під ковдру, намагаючись робити якнайменше шуму. Він дивиться, як вона спить. Уперше бачить її обличчя без макіяжу. Зачіпляється поглядом за її перенісся, довге й пряме, за її напіввідкриті губи, за жовтувату емаль зубів, за слід, залишений сережкою на мочці її вуха. Кінчиками пальців торкається округлості її плеча. Від його легкого доторку вона різко прокидається.

— Чого тобі?

— Я... я прийшов...

— Ну? Ти язика проковтнув? Ти прийшов, щоб...? Кажи давай!

Від її грубого тону він не може вимовити й слова.

— Встань і ввімкни світло.

Коли спальня освітилася, Мадам сідає,