Дім на березі озера - Мері Лоусон
Банк надавав батькові щорічну двотижневу відпустку (перший такий випадок у родині), тож через рік після того, як батько осів у Кроу-Лейку, він повернувся на Ґаспé й освідчився дівчині, в яку був закоханий з дитинства. Вона мешкала на сусідній фермі й мала добре, пристойне шотландське походження, як і він сам. Певно, вона теж була охоча до пригод, бо погодилась і поїхала до Кроу-Лейку його дружиною. Збереглася одна їхня фотографія, зроблена в день весілля. Вони стоять при вході однієї з маленьких церков на березі Ґаспé; двоє високих, сильних, ширококостих, світловолосих, серйозних людей, яких так само легко можна було сприйняти за брата і сестру, як і за чоловіка та дружину. Про їхню серйозність можна судити з усмішок: чесні, відверті, але, переважно, серйозні. Вони не думають, що життя буде легким – жодного з них не вчили цього очікувати – але вони знають, що здатні з ним упоратися. Вони зроблять усе, від них залежне.
Батьки поїхали до Кроу-Лейку разом й облаштували там дім, і в належний час народили чотирьох дітей: двох хлопців, Люка й Метта, а потім, після десяти років перерви і, вочевидь, багатьох обговорень, – двох дівчат: мене (Кетрін, яку називали Кейт) та Елізабет, яку кликали Бо.
Чи любили вони нас? Звісно. Чи казали про це? Звісно, ні. Хоча, це не зовсім так: мама якось сказала, що любить мене. Я щось зробила не так – то був період, коли я все робила не так, і вона на мене сердилася, і не розмовляла зі мною, здавалось, днями, але, певно, лише декілька годин. І, нарешті, охоплена страхом, я її запитала: «Матусю, а ти мене любиш?». І вона здивовано глянула на мене, а тоді просто відповіла: «Шалено». Я не знала, що значило «шалено», але все ж таки якось знала, тож мене це задовольнило. І досі задовольняє.
У якийсь момент, певно, на перших порах, батько забив гвіздка в стіну спальні, яку ділив з мамою, і повісив портрет прабабці Моррісон, і ми всі росли, знаючи про її мрії, під наглядом її пильного погляду. Як на мене, це було не надто приємно. Я завжди мала певність, що прабабуся засуджувала нас усіх, за одним винятком. Із виразу її обличчя було зрозуміло, що вона вважала Люка ледачим, мене – мрійницею, а Бо – такою впертою, що все своє життя завдаватиме тільки клопоту. Мені здавалося, що погляд її жорстоких старих очей хоч трохи м’якшав, тільки коли в кімнату заходив Метт. Тоді вираз її обличчя мінявся, і було видно, про що вона думає. Вона думала: оцей. Він – саме той, що треба.
* * *
Я мало пам’ятаю про те, що сталося відразу після аварії. Більшість спогадів здаються просто зображеннями, спійманими моментами, як на фотографії. Вітальня, наприклад, – пам’ятаю, який там панував розгардіяш. У першу ніч ми всі спали там – певно, Бо не могла заспокоїтися чи заснути, тож урешті Люк з Меттом перенесли її ліжечко і три матраци у вітальню.
Пам’ятаю, як лежу без сну, вдивляючись у темряву. Все намагаюся заснути, але сон не йде і час не минає. Я знала, що Люк і Метт теж не сплять, але чомусь боялася говорити до них, тож ніч видавалася вічністю.
Інші події наче відбувалися знов і знов, але я, пригадуючи, не впевнена, чи не було це тільки в моїй уяві. Я й досі згадую Люка, що стоїть на порозі, тримаючи Бо на одній руці, а іншою від когось бере велику закриту посудину з їжею. Я знаю, що таке було, але в моїх спогадах він так простояв майже увесь час перші декілька днів. Хоча могло бути й так: кожна дружина, кожна мати, кожна незаміжня тітка в громаді, певно, стискала губи й починала куховарити, щойно почувши новини. Найпопулярніший був картопляний салат. І варені окости. Також наваристі тушковані страви, при цьому занадто гарячі, щоб їх можна було відразу їсти. Кожного разу, переступаючи поріг, ми спотикалися через величезний кошик гороху або відро тушкованого ревеню.
А ще Люк тримав Бо. Чи справді він носив її на руках кожну хвилину, коли вона не спала, в ці дні? Бо ж саме так я їх пам’ятаю. Думаю, на неї вплинула атмосфера в домі, вона сумувала за мамою і починала плакати, якщо її садили.
А я чіплялася за Метта. Я тримала його за руку, або рукав, або кишеню джинсів, за будь-що, за що можна було вхопитися. Мені було сім, я вже мала перерости таку поведінку, але не могла з собою нічого вдіяти. Пам’ятаю, як він ніжно розчіпляв мої пальці, коли йому було треба сходити в туалет, зі словами: «Просто почекай, Кейт. Дай мені хвилинку». А я стояла біля зачинених дверей у ванну, питаючи тремтячим голосом: «Ти скоро?».
Не можу уявити, якими ті перші дні, певно, були для Люка й Метта: готування до похорону й телефонні дзвінки, візити сусідів і пропозиції допомогти, породжені добрими намірами, буденні справи – догляд за Бо і мною. Розгубленість та тривога, вже не кажу про скорботу. Про неї, звісно, ніхто не говорив. Ми були дітьми своїх батьків, як-не-як.
Декілька телефонних дзвінків надійшли з Ґаспé та Лабрадору, від різних родичів. Хто не мав свого телефону, телефонували з будок у найближчому місті, й було чути, як монетки дзенькають, впавши у скриньку, і важке дихання того, хоч хто б там був, не звиклого до телефонів і точно не до дальніх дзвінків у моменти лиха, який старався надумати, що б його сказати.
– Це дядько Джеймі, – лунає завивання вітру з пустищ Лабрадору.
– Ой. Так. Добридень, – каже Люк.
– Телефоную з приводу твого батька й матері, – він мав чудові легені, дядько Джеймі. Люк був змушений забрати слухавку від вуха, а ми з Меттом чули дядька з іншого краю кімнати.
– Так. Дякую.
Тяжка свистяча тиша.
– Я з Люком розмовляю? Найстаршим?
– Так, це Люк.
Знову тиша.
Люкові слова звучать швидше втомлено, ніж знічено:
– Спасибі, що подзвонили, дядьку Джеймі.
– Еге. Ну. Такий жах, хлопче. Такий жах.
Здавалося, основне, що вони хотіли донести – нам не треба хвилюватися про майбутнє. Родина дасть
