Дім на березі озера - Мері Лоусон
Отож, вечеря того дня була точнісінько така, як завжди: дещо церемонна, дещо нудна, з періодичними витівками від Бо. Збереглися декілька фотографій Бо тих часів. Вона була малá, кругла й мала тонке, пушкóве волосся, що прямо стирчало з її голови, так, ніби її вдарила блискавка. На фотографіях Бо спокійна й мила, що тільки доводить, як вони можуть обманювати.
Усі ми сиділи на звичних місцях, Люк та Метт, дев’ятнадцяти та сімнадцяти років, з одного боку столу, далі я, семирічна, потім півторарічна Бо – з іншого. Пам’ятаю, як батько почав проказувати молитву, а його перервала Бо, що просила соку, і мама сказала: «Почекай хвилинку, Бо. Заплющ очі». Батько почав знову, Бо знову перервала, а мама попередила: «Якщо далі заважатимеш, відразу підеш спати». Після чого Бо запхнула до рота великого пальця і почала його смоктати, ображено, з періодичним клацанням, ніби бомба з годинниковим механізмом відраховувала час.
– Господи, ми спробуємо ще раз, – промовив батько, – дякуємо Тобі за їжу, що ти дав нам сьогодні, й особливо дякуємо за новини, які ми нещодавно отримали. Допоможи нам завжди усвідомлювати, які ми благословенні. Допоможи нам якнайповніше скористатися з наших можливостей та застосовувати свої скромні таланти для служіння Тобі. Амінь.
Ми з Люком і Меттом випрямилися. Мама передала Бо її сік.
– Які новини? – запитав Метт. Він сидів просто напроти мене. Якщо б я зісковзнула зі стільця і простягла ноги, то могла би торкнутися його коліна великим пальцем.
– Твій брат, – батько кивнув на Люка, – вступив до педагогічного коледжу. Зі школи сьогодні прийшло підтвердження.
– Серйозно? – сказав Метт, дивлячись на Люка.
Я теж на нього дивилася. Я не певна, чи до цього по-справжньому дивилася на Люка – чи по-справжньому його бачила. З тої чи тої причини ми з ним нечасто перетиналися. Звісно, різниця у віці між нами була навіть більша, ніж у нас із Меттом, але навряд чи справа була в цьому. Ми просто мали небагато спільного.
Але тепер я помітила Люка поряд із Меттом, там, де він сидів, певно, останні сімнадцять років. Деякі риси у них були дуже подібні – будь-хто легко впізнав би в них братів. На зріст хлопці були однакові й обидва мали світлі чуприни, довгі моррісонівські носи й сірі очі. Найбільше вони відрізнялися статурою. Люк був міцний, мав широкі плечі й важив, певно, на добрих тридцять фунтів1 більше за Метта. Рухався він повільно й з відчутною силою, а Метт був жвавий і швидкий.
– Це не жарт! – знову вигукнув Метт, дещо переборщивши з потрясінням. Люк скоса на нього глянув. Метт широко усміхнувся, вже без здивування, і додав:
– Це ж чудово! Вітаю!
Люк знизав плечима.
– Ти вивчишся на вчителя? – спитала я. Я не могла цього собі уявити. Вчителі були дуже поважні люди. Люк був просто Люк.
– Ага, – відповів він.
Люк сутулився, але цього разу батько на наказав йому випрямитися. Метт теж сутулився, але не так старанно, як Люк, він не скрючувався, тому, супроти Люка, завжди сидів досить прямо.
– Йому дуже пощастило, – промовила мама. Намагаючись приховати свою непристойну гордість і радість, вона сказала це майже сердито. Вона подавала на стіл: свинину від Тедвортса, картоплю, моркву і квасолю з ферми Келвіна Пая, пюре з яблук, що виросли в старезному пошарпаному садку місіс Джейні. – Не кожному дістається така можливість. Не кожному, що не кажи. Ось, Бо, тримай свою вечерю. І будь чемна. Не бався з їжею.
– Коли ти їдеш? – запитав Метт. – І куди? В Торонто?
– Ага. В кінці вересня.
Бо набрала в долоню стручкової квасолі й, мугикаючи, притисла її до грудей.
– Це ж тобі, мабуть, потрібен костюм, – звернулась мама до Люка. Вона глянула на батька. – Потрібен йому костюм?
– Не знаю, – відповів той.
– Ви маєте купити йому костюм, – сказав Метт. – Йому дуже личитиме.
Люк тільки пирхнув. Попри їхні відмінності й те, що Люк завжди втрапляв у халепу, а Метт – ніколи, між ними рідко виникало справжнє тертя. Вони обидва належали до людей, яких називають товстошкірими. А ще більшість часу, як на мене, жили в різних світах, так що зіштовхувалися нечасто. Разом з тим, коли-не-коли вони таки билися, і тоді всі емоції, які не мали б виходити на яв узагалі, виринали всі водночас, порушуючи одинадцяту заповідь. З якихось причин самі бійки, здавалось, не суперечили правилам – може, батьки вважали їх нормальною поведінкою дорослих чоловіків, мотивуючи це тим, що якби Господь не хотів, щоб вони билися, то не дав би їм кулаків. Однак одного разу, в запалі, цілячи Меттові в голову й промахнувшись, Люк вгатив кулаком в одвірок і вигукнув: «Чорт! Сучий ти син!» і йому тиждень заборонили заходити в їдальню й тому доводилося їсти на кухні навстоячки.
Лише мене їхні бійки по-справжньому засмучували. Метт був швидший, але Люк – куди сильніший, тож я страшенно боялася, що одного разу його потужний удар поцілить і вб’є Метта. Я кричала їм припинити, і мої крики так дратували батьків, що часто саме мене відправляли до кімнати.
– Що йому знадобиться, – промовив батько, все ще зважуючи питання костюма, – так це валіза.
– Ох, – вихопилось у мами. Порційна ложка зупинилась над мискою картоплі. – Валіза, – додала вона. – Так.
Я бачила, як на мить її обличчя завмерло. Я припинила крутити ножа і з тривогою на неї дивилася. Думаю, аж до того моменту вона не усвідомлювала, що Люк поїде з дому.
Бо співала своїй квасольці, ніжно колихаючи її, притулену до плеча.
– Квасоля, соля, соля, – мугикала вона. – Соля, соля, солинка.
– Поклади її, Бо, – неуважливо наказала мама, все ще тримаючи порційну ложку занесеною. – Її треба їсти. Поклади, і я тобі її поріжу2.
Бо здавалась наляканою. Вона завищала і пристрасно притисла квасолю до грудей.
– Святі небеса! – вигукнула мама. – Припини. Я від тебе втомилась.
Хоч би там що відбилося на її обличчі, але воно зникло, і мама була знову нормальна.
– Нам доведеться поїхати до міста, – звернулася вона до батька. – У «Бей». Там продають валізи. Можемо зробити це завтра.
Отож, у суботу вони разом поїхали в Струан. Справжньої потреби їхати їм удвох не було.
