Дім на березі озера - Мері Лоусон

Полісмен стояв біля своєї машини, уважно дивлячись на маленьку подряпину на бризкачі. Отець Мітчел глянув на лікаря Крістоферсона, а потім знову на мене й запитав:

– А Люк удома, Кетрін? Або ж Метт?

– Обидва вдома, – відповіла я. – Перевдягаються. Ми ходили плавати.

– Нам би хотілося з ними поговорити. Скажи їм, будь ласка, що ми приїхали.

– Добре, – сказала я. А потім, пригадавши, як мене вчили: – Хочете зайти? Мама з татом повернуться десь о пів на сьому. – І, майнула радісна думка: – Я можу пригостити вас чаєм.

– Дякую, – відповів отець Мітчел. – Ми зайдемо, але чай… ні, спасибі. Іншим разом.

Я провела їх у будинок і перепросила за шум, який створювала Бо: вона витягла всі горщики й каструлі з нижньої шухляди кухонної шафи й бамкала ними по кухонній підлозі. Вони сказали, що це не страшно, отож я залишила їх у їдальні чекати, доки приведу Люка й Метта. Я привела їх обох, і вони зацікавлено глянули на двох гостей (полісмен залишився в машині) і привіталися. А тоді я побачила, як змінилося Меттове обличчя. Він дивився на отця Мітчела, і раптом здивований і поштивий вираз зник. Він здавався зляканим.

Він сказав: «Що таке?».

Лікар Крістоферсон мовив: «Кейт, піди, будь ласка, приглянь за Бо. Може, просто?.. Гм…».

Я вийшла з кухні. Бо не робила ніякої шкоди, але я взяла її на руки й винесла надвір. Вона ставала важкенька, та я все ще могла її носити. Понесла її назад на пляж. Почали літати комарі, але я все одно там сиділа, навіть коли Бо стала на мене злитися, бо я злякалася виразу Меттового обличчя і не хотіла знати, що його таким зробило.

Якийсь час по тому, щонайменше через півгодини, Метт і Люк спустилися на пляж. Я не підвела на них очей. Люк узяв Бо на руки, відніс до краю води і повів її вздовж берега. Метт сів поруч зі мною, і коли Люк та Бо зайшли далеко вздовж берегових вигинів, він розповів мені, що наші батьки загинули: їхню машину вдарив ущерть завантажений лісовоз, чиї гальма не спрацювали, коли він їхав униз Гоністерським пагорбом.

Я пам’ятаю, як боялася, що він заплаче. Його голос тремтів, і він докладав значних зусиль, щоб тримати себе в руках, та я пам’ятаю, як мене паралізував страх, як я не наважувалася подивитися на нього, заледве дихала. Так, ніби це було найгірше, куди гірше, ніж незбагненні слова, що він мені говорив. Так, ніби Меттові заплакати було абсолютно непомисленно.

Глава 2

Спогади. Загалом я до них не прихильна. Не те щоб серед моїх спогадів не було приємних, але в цілому я б воліла скласти їх у герметичну шафу й замкнути дверцята. І взагалі-то до певного моменту кілька місяців тому мені вже не один рік це доволі добре вдавалося. Зрештою, я мала жити своїм життям. У мене була робота й Деніел, і вони обоє потребували багато часу й енергії. Правду кажучи, якийсь час з ними обома не все було гладко, але мені не спадало на думку пов’язати це з «минулим». Я справді щиро вважала, аж до моменту кілька місяців тому, що все залишила позаду. Думала, що в мене все гаразд.

А тоді, в лютому, я виявила листа від Метта, який чекав на мене, коли я повернулася додому з роботи одного п’ятничного вечора. Побачила напис і відразу – його самого: знаєте, буває, що почерк викликає в уяві людину. І також відразу мені заболіло по-старому, десь у грудях, болем важким, скимним, ніби тужіння. За всі ці роки він анітрохи не ослабнув.

Я розірвала конверта, підіймаючись сходами, затиснувши під рукою сумку, повну лабораторних звітів. Виявилося, що то не звичайний лист. То була листівка від Саймона, Меттового сина, що запрошував мене на святкування його вісімнадцятиліття у кінці квітня. До листівки була прикріплена записка, на якій Метт нашкрябав: «Кейт, ти мусиш приїхати! Ніяких відмов!!!!». Загалом п’ять знаків оклику. А потім тактовний P. S.: «Візьми з собою когось, якщо хочеш».

Була ще фотографія. Саймона, але спочатку я подумала, що то Метт. Метт у вісімнадцять. Вони неймовірно подібні. І, певна річ, це викликало цілу повінь спогадів про той жахливий рік і його події, що змінювали одна одну так повільно. А це, своєю чергою, нагадало мені легенду про прабабусю Моррісон і її підставку для книжки. Бідолашна старенька прабабуся. Її фотографія тепер висить у моїй спальні. Я забрала її з собою, коли поїхала з дому. Нікому її, здається, не бракує.

Я опустила сумку на стіл у вітальні-їдальні й сіла перечитати запрошення. Я поїду, звісно. Саймон – дуже милий хлопець, та і – я ж його тітка. Там будуть Люк і Бо – збереться вся родина, а я люблю збори родини. Я обов’язково поїду. Того вихідного в Монреалі проходитиме конференція, яку я вже зібралася відвідати, але з доповіддю не виступатиму, тож можна скасувати. По п’ятницях у другій половині дня в мене немає занять, можна вирушити відразу по обіді. Виїхати на чотирьохсоте шосе і прямувати на північ. Дорога завдовжки чотириста миль, і хоч тепер майже всюди вимощені шляхи, їхати все одно довго. Лише останню годину чи близько того, коли з’їжджаєш з основної дороги, прямуючи на захід, асфальт зникає, обступає ліс і ти справді відчуваєш, що повертаєшся назад у часі.

Стосовно «взяти когось» – ні. Деніел був би дуже радий поїхати. Він сповнений цікавості до моєї сім’ї і буде просто щасливий поїхати, але його захопленість, та ще й ентузіазм – це для мене занадто. Ні, я не стану запрошувати Деніела.

Я глянула на фотографію, бачачи Саймона, бачачи Метта, знаючи, як усе мине. Добре, справді. Все буде добре. Саме святкування буде гамірне й веселе, їжа – чудова, ми будемо багато сміятися і жартувати одне над одним. Ми з Люком, Меттом і Бо поговоримо про старі часи, але лише про деякі старі часи. Оминатимемо деякі речі, не називатимемо деякі імена. Келвіна Пая, наприклад. Його ім’я не прозвучить. Або Лорі Пая, як на те пішлося.

Я зроблю Саймонові якийсь дуже дорогий подарунок, щоб показати і свою щиру любов до нього, і свою незмінну відданість родині.

У неділю по обіді, коли настане час їхати, Метт проведе мене до машини. Він скаже: «Якось так виходить, що в нас ніколи немає часу поговорити», а я відповім: