Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

Цегляний будинок із кованими чорними дверми і важким замком стояв у суцільному ряду схожих будівель ближче до Дев’ятої авеню. Наступний будинок, яким завершувався відтинок Сорок другої вулиці, між Восьмою та Дев’ятою авеню, - закинутий: вікна і вхідні двері забито грубою фанерою, а у діри, що утворилися від спеки та дощів, пролазили єноти й атлантичні вітри. До цього будинку зі шпоновими очницями часом навідувалися його власники з інспектором, перевіряючи на міцність фанеру і чи хтось, бува, не проліз досередини та чи не звив собі там кубло. В околицях вешталися наркомани й бомжі, які вишукували такі будинки, поселяючись у них, аж поки поліція примусово не забирала зайд до найближчої нічліжки. На розі Сорок другої вулиці і Дев’ятої авеню, з фанерною катарактою і неприємним запахом зсередини, будинок чекав своїх мешканців і свого часу.

Вісімсот дев’яносто п’ятий, натомість, був завантажений по горло. І якщо у ньому й пустувало зо дві квартири, то на них швидко знаходилися нові постояльці.

Над чорними дверима при фасаді виднівся напис «Leonard Court». Усередині ж, у довгому коридорі, встеленому білою мозаїкою з двома рядами брунатних пасочків, що окантовували коридорну доріжку, було двоє сходів. Одні - ліворуч, майже при вході, вели до північного крила, а інші - в кінці - до південного. Разом із сусіднім будинком вісімсот дев’яносто п’ятий утворював внутрішній дворик, двері до якого - наглухо замкнено. Дворик можна було бачити, піднімаючись до квартир обох будинкових крил -північного і південного. З північного крила краще проглядався порожній квадрат внутрішнього дворика, що не мав іншого призначення, ніж місце, куди мешканці викидали зужите кухонне начиння, поламані стільці, паперові торбинки, а над його ямою чіпляли шворки для білизни, прив’язуючи їх на прибиті до стіни металеві гаки. А коли речі висихали, за допомогою коліщат, що пронизливо скрипіли, притягували їх до вікон своїх кухонь.

У північному стояку на кожному поверсі було по чотири квартири, а у південному - по три.

Будинок приймав усіх. На першому поверсі мешкали дві родини - пуерториканки бабця Ґабріела, мама Аманда та внучка Ніколь, а також євреї з Латвії - двоє старих із білим песиком і возиком, на якому привозили собі продукти з супермаркету: Бася Моїсеєвна та Григорій Маркович. З пуерториканської квартири весь час лунала весела музика, а бабця, сорокап’ятирічна жінка, підклавши під лікті подушку, вічно стирчала у вікні, що виходило на Сорок другу вулицю. Будинок навпроти був заселений її земляками, у його вікнах теж стирчали жінки з подушками: слухали музику і, вивалюючи назовні свої жіночі принади, пританцьовували. Пуерториканки ділилися новинами та кулінарними рецептами, не відвідуючи одна одну роками. У пуерториканському будинку, що навпроти вісімсот дев’яносто п’ятого, їхній супер, сидів на сходах і пив каву: він теж слухав розмови цих жінок і музику, двічі на тиждень виносив чорні поліетиленові мішки зі сміттям, а потім знову сідав на сходи пити каву.

Дві родини із Банґладешу займали другий поверх південного крила. Коли хтось проходив повз цей поверх, специфічний запах кухні, що доносився разом із голосами мешканців квартир, перевертав усе всередині, дехто навіть прикривав рукою рот, щоби не виблюватися. Поверхом вище, над банґладешцями, багато років тому, а відколи саме, не пам’ятав ніхто, оселилися дві американські родини: літнє подружжя Джонсонів із дочкою Ненсі - кінченою наркоманкою, до якої згодом пристав молодий наркоман Майкл. Ненсі жила з Майклом, маючи на руках четверо дітей: шістнадцятирічну Марґо, тринадцятирічну Сафаєр та ще двох, приблизно шести і трьох років, Мері та Джонатана. Поруч із родиною Джонсонів, про що свідчила прибита на дверях квартири металева табличка, мешкала метиска Лусія з чоловіком Джеком та їхнім з сином, який віднедавна почав колотися, розкидаючи на поверсі одноразові шприци. Лусія їх підмітала і викидала через вікно у яму внутрішнього дворика. Ненсі з Майклом часто курили марихуану у відчинене вікно між поверхами, струшуючи попіл на Лусіїного сина, який лежав у відключці, й кричали на своїх дітей, щоби ті не висовувалися з дверей квартири. Старий Джонсон утримував усю свою родину, працюючи водієм у якомусь медичному закладі. Він паркував свій білий шевроле, вивалювався з кабіни з торбинками, набитими продуктами, потім згрібав їх під пахву, однією рукою відчиняв загальні двері і зникав у темному коридорі. Внуки, наче голодні вовченята, завжди чекали на діда, бо їхня мама з вітчимом могли цілий день простояти біля будинку у сомнамбулічному стані.

На четвертому поверсі північного крила однокімнатну квартиру винаймала Надія з Івано-Франківщини: близько сороківки, приземиста, з сильними руками, бо перемила половину хасидського Боро-парку.

- Та коза з Чьорчь казала, що має якусь польку на Ґринпойнті...

- І шо?

- Ну казала, що за п’ять штук полька зробить фіктивний шлюб...

- П’ять штук... Ого!

- Диви, китайози знову дивляться бойовик.

- Брус Лі?

- А я їх не розрізняю.

- Краще би порно хоч раз принесли.

- Яке порно, баран? У них діти.

Таку розмову можна було підслухати в будинку із замальованим вензелем у квартирі, яку винаймали двоє чоловіків - Ґеник і Зеник - на останньому, четвертому поверсі. Вони поселилися тут кілька місяців тому, давши суперові кілька сотень наперед, щоби той притримав це помешкання, поки вони звалять зі свого напівпідвального. І протягом кількох годин перенесли свої речі у торбах та рюкзаках.

Оглянувши нову порожню квартиру, побачили, що попередній її пожилець залишив для них свій напівспортивний велосипед, білий комод із набитими електронікою шухлядами та кілька бляшанок пива у холодильнику. «Поспішав, пацан», - зробив висновок Ґеник, стоячи посеред великої кімнати, що пахла попереднім мешканцем і тарганами. Потім Ґеників здогад підтвердив і супер, шістдесятидворічний ленінградець Коля, який