Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

затуляв рота, душачись ним. Океан був схожий на колихку ртуть, і від нього, здавалося, пахло мертвою рибою. Відвертаючись від вітру, бачив світло на кухні нашого з Марією дому, яке чомусь віддалося від мене. Але з океану насувалася синя стіна зі снігу і темрява проникала, накриваючи собою мій берег і стежку, що тягнулася догори. Я йшов, обминаючи голе каміння, на світло, і був удячний Марії за те, що вона досі сидить на кухні. «Він помер», - спокійно сказала Марія. Помовчавши, додала: «Викинувся з вікна, його знайшли біля під’їзду», - і закинула голову догори, немов сита чайка. «Мама була на панахиді. Поховали соціальні служби міста». «Співчуваю», - мовив я, дивлячись із вікна на жовтий сніг. Це була, можливо, перша ніч, коли мені здавалося, що разом із нами не спить і наш дім. Хоча я і пішов на своє піддашшя, та чув, як на весь будинок калатає серце Марії, яка лежить, накрившись із головою, внизу в одній зі спалень. Вона переверталася на шовковому простирадлі, немов терла наждаком своє тіло, заривалася в подушку, наче кидалася у зимні хвилі Атлантики, і від того скавуліла аж до ранку. Два дні потому Марія спакувала свої речі й попросила підвезти її до залізниці. «Решту заберу, коли влаштуюся на новому місці», - промовила, вказуючи на свої книжки і розкиданий на ліжку одяг. Будинок став великий, мов океан. По даху гучно бігали білки, відчуваючи, що вітри приносять вільгість весняного тепла. Я стояв при вікні, тримаючи в руках бінокль, боячись навіть подивитися, якого кольору сьогодні хвилі. Бруклін, 42 вулиця

І

Бруклінська Сорок друга вулиця у Боро-парку - неприваблива й одноманітна, як і решта навколишніх вулиць. Взимку - чистіша, ніж улітку. Восени - тепліша, ніж навесні. Промислові зони від узбережжя Нью-Йоркської затоки - Сансет-парк і цвинтар Зеленого лісу - причепилися до неї, мов п’яні дружки, щоб, не дай Боже, вона від них не злиняла. Її перестрівають, точніше - перетинають, мексиканська П’ята Авеню, китайська Восьма і хасидська Тринадцята, а в одному місці над нею висить металева споруда сабвею, що накриває собою весь Нью Утрехт. А все решта, як і повсюди, - пральні, крамнички, пекарні, перукарні, школи, костели, синагоги, будинки, самотні авто, що, здавалося, ніколи не зрушуються з місця, і мешканці, які, здавалося, ніколи не помирають.

Із пагорба Сансет-парку відкривається панорама бухти, видніється шпиль католицької церкви і долинає гамір П’ятої Авеню. П’яту заселяють латиноси: там продають сомбреро, ковбойські чоботи, а на тесаних паличках - жовте, обчищене манґо у формі розквітлої квітки. На пагорбах парку мексиканці з ранньої весни і до пізньої осені грають у футбол, на який дивляться їхні багатодітні родини, попиваючи холодні напої і заїдаючи час вареною кукурудзою. Мексиканці мають багато часу, може, тому вони постійно їдять і грають у футбол. У футбол вони грають навіть мовою, кидаючи круглі слова один одному в обличчя, з широкими усмішками кукурудзяних зубів. Ресторанчики на П’ятій Авеню пахнуть соусом чилі, обцаси блищать мідними підковами, плачуть діти і лементують жінки, обмотуючи довгими чорними косами свої плечі та витираючи ними заслинені писки своїх дітей. На релігійні свята вони влаштовують процесії - з солодким співом, що лоскоче вухо, та з іконою ґваделупської Діви Марії на чолі. Процесія розтягується на кілька кварталів і святково вдягнені вірні розкидають перед образом, який на дерев’яних ношах несуть четверо чоловіків, червоні квіти, що їх відразу ж розтоптують тисячами своїх ніг. Шлях процесії встеляється пережованою квітковою масою, точно позначаючи її початок і кінець, тобто життя і смерть.

Далі, покинувши співучих мексиканців та їхню музичну й солодкаво-кислу, як достигле манґо, П’яту авеню, йдучи під гору, проминувши нічим не примітну Сьому, опинитеся у Китаї. Якщо це кінець січня, то китайський Новий Рік вийде вам назустріч, але якщо ви не встигли, то червоні пасма реклам із золотими гієроґліфами рекламуватимуть щойно засмажених пекінських качок, вивішених на гаках у широких вікнах ресторанів, або дешеві китайські товари у притиснутих один до одного магазинчиках.

Сухі, як листки тютюну, китайці, майже не розмовляючи англійською, зазиватимуть до своїх крамниць. Тут так само веремія. Так само заслинені зі сну діти на зів’ялих руках своїх матерів. Китайці у футбол не грають, зате багато курять; їхні цигарки дешеві та смердючі. Вони курять і ріжуться в карти, вони голосно викрикують, вони пахнуть жиром тлустих качок і лаком для меблів. У китайських овочевих крамницях продають різні приправи і зелень, аромати прянощів забивають перехожим носи і мало не збивають із ніг. Запах риби довгим хвостом плентається за вами, б’ючи навідмаш, як щойно спійманий короп - слизький, із закривавленими зябрами. Восьма авеню ніколи не спить, не вимикає світла, не припиняє роботи, не втомлюється кохатися і народжувати дітей, не перестає бути китайською, навіть тут, у Брукліні, - бо так навчив їх Конфуцій.

Коли перед Рош ха-Шана запікають яблука у меду і коли по всіх синагогах трублять у шофер, - євреї приходять понад ріки помолитися, бо у ті дні вирішується на небесах, кому жити, а кому померти, тому найповноводніша ріка хасидів на Брукліні, яка плине у повітрі й пливе через їхні серця та шлунки, і до якої вони приходять найчастіше, - Тринадцята авеню. Тринадцята - місце життя і хаосу, крамниць із діамантами й золотом, кошерних ресторанчиків, кравецьких майстерень і дзигарень. Хутряними шапками і шовковими халатами встелені шляхи до синагог, а слово, яке вичитують у Талмуді, носять, наче куряче яйце, обережно, бо воно тепле і біле. І хилитаються бороди та пейси над сторінками Талмуду, і вичитуються золоті слова, і щосуботи чоловіки вдягають випрасувані й накрохмалені білі сорочки, а жінки на обстрижені голови - нові перуки, запалюються по хасидських помешканнях свічки у срібних канделябрах. І наливається вино, і сміються діти, і колихається Тринадцята авеню від співу до співу, від білої хали до білої хали, від запеченої курки до фаршированої риби. І рабини, і талмудисти благословляють це життя, чекаючи на