Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

нашу тимчасову власність. Коли пригрівало сонце, ми поралися в садку. Я копав ямки для дерев та кущів і дивився, як прибережні хвилі, розганяючись, знесилено розбиваються об валуни. Марія, в старих джинсах і ґумаках, навколішки розрівнювала землю під щойно посадженими деревцями. Казала, що дерева приймуться, бо все зроблено згідно з інструкцією. Потім ми обідали на дерев’яній веранді, де-не-де прогнилій від вологи, і дивилися на океан. На пластиковому столику, що я його знайшов у пивниці, стояло півпляшки каліфорнійського мерло і підігріта на газовій плитці лазанья з м’ясним фаршем. Несподіваний вітер устиг порозкидати одноразові тарілки і прозорі пластикові склянки. Зібравши їх, я приніс із кухні берегове каміння та мінерали. Марія навіть схвалила мою винахідливість. Вона сказала, що ця природна декорація схожа на кам’яне мовчання і японський сад. Ближче до літа зелена трава затягнула всі руді латки нашого подвір’я. Вкоренилися молоді кущі та дерева, а кілька канадських кленів, що оточували наш будинок і яким було не менше тридцяти років, широкими кронами й міцними стовбурами стримували агресію вітрів. Якось Марія сказала, що бачила наших сусідів, але добре їх не розгледіла. «Схоже, вони пенсіонери». «Отже, ми їх ніколи не побачимо», - відповів я. Наша перша зима біля океану настала наприкінці листопада, засипавши всі шляхи. І лише шпилі двох церков, католицької та протестантської, зазирали у вікно піддашшя. Там я інколи залишався до опівночі, упорядковуючи свої папери та книжки. При вікні стояв стіл і вузьке металеве ліжко. Мабуть, ірландець із дружиною купили їх кілька десятків років тому. Такі речі можна було тепер зустріти в антикварних крамницях. Я не думав нічого тут змінювати; зрештою, на цих, покинутих тут, меблях, крім запаху, залишився час. Зранку я прокидався від рипіння сухого столітнього дерева, з якого витесали каркас нашого будинку, і розумів, що вітер знову прийшов із Атлантики, нагнавши сірої мли та крижаного снігу. Я вийшов із хати і пішов шукати пластикову лопату. З-над океану справді дув сильний вітер, пориваючись, наче голодний пес, роздерти сірувату пелену повітря. Атлантика була порожня: жодного корабля, що інколи пропливали вдалині повз наш берег. І лише пробивалося світло далекого маяка, яке за доброї погоди вночі освічувало нам кухню. Я відкинув сніг до свого виїзду і повернувся на піддашшя. Марія поралася на кухні: слухала радіо і готувала сніданок, тобто каву та смажений хліб. Я чув це, бо вона, дістаючи миски і горнята, різко траснула дверцятком підшафка. Потім запах кави долинув до піддашшя, а я лежав на металевому ліжку і грівся, заплющивши очі. За якийсь час Марія мене покликала. «Погода геть зіпсувалася, а ти не заправив авто», - зауважила вона. І продовжила: «А наш індус заправку, мабуть, замкнув на сім замків. У нього просто паніка перед бурею». Індус, який орендував бензоколонку разом із мотелем, відколи ми сюди переселилися, намагався підтримувати знайомство. Мабуть, він був пакистанцем або навіть бангладешцем, але ми з Марією називали його індусом. Він запопадливо всміхався, коли я приїжджав заправитися чи купити пива у його крамниці. А коли на випадок негоди набирав у пластикові каністри бензин, то він неодмінно супроводжував мене, теревенячи про свої справи і кепську клієнтуру. У невеличкому приміщенні заправки весь час працював телевізор. Про погоду він знав усе. А поруч із заправкою, в одноповерховому, на дванадцять кімнат, мотелі, цілий день товклися його дружина і двоє старших дочок-школярок. Дочки приходили після школи допомагати: прибирали в кімнатах і перестеляли постіль. Індус був багатодітним батьком, казав, що його дружина майже кожного року приносить в дім дитину. З нашим життям виходило інакше. Марія казала, що воно не матиме змісту, якщо тільки спати і їсти, відкидати сніг чи садити кущі, життя перестає приносити найменше задоволення, якщо дає лише досвід. Я відповів, що невже досвід таке дурне слово, яке нічого не значить? На острів ми переїхали пережити кризу, що протягом останнього року стала нашою супутницею. Ми були на межі розставання, шукали слів і виправдань. Марія була молода, і я хапався за всі можливі способи, щоб утримати її. Нью-Йорк став для нас тимчасовим місцем, принаймні я шукав чогось стабільнішого. Тієї зими ми часто згадували нашу першу спільну мандрівку за межі міста - до Джорджїї. Якби знаття, що там пануватиме така ж спека, як у Нью-Йорку, то ні за які гроші не поїхали б туди саме в серпні. Але у Нью-Йорку, крім спеки, у серпні ще й тяжка задуха і висока вологість. Навіть дощі не зараджують ані містові, ані його мешканцям. Ми винайняли готель із басейном і десять годин їхали до Саванни тим самим доджем, яким я їжджу й нині. До готелю дісталися близько третьої ночі. Південне повітря дрижало. Воно було таке тепле, що ми відразу, щойно отримавши електронні картки від нашого номера, пішли до басейну. Чергова на рецепції зауважила, що взагалі-то купатися вночі заборонено, але якщо ми недовго... За півгодини ми повернулися мокрі й задоволені нічним купанням. Із холодильника дістали пиво та чипси і пили, сидячи голі за столом одне навпроти одного. Марія швидко захмеліла і почала ставила бляшанку з-під пива собі між груди, спостерігаючи, як вона сповзає. Пиво розлилося їй на живіт, стегна і килим. «Генрі Міллер любив фотографуватися з голими жінками», - кричала Марія, шукаючи поглядом фотоапарат. «Генрі любив жінок, - відповів я. - Але я люблю його любов до велосипедів». «Не можна любити чиюсь любов», - заперечила Марія. «Ну, я мав на думці...» «Проїхали». Фільм «Непгу and June» ми передивилися кілька разів. Тому що - Генрі й тому що - Париж. Із вікна, яке ми забули зачинити, крізь торохтіння старого кондиціонера до нас долинали співи нічних птахів. Вони не спали всю ніч. Ми теж не спали. Я розсував її литки. Я шукав її солоні губи, я ловив язиком шерехатість її язика, щоби втягнути в себе його солодкий плід. Я глушив своїм ротом її і власні схлипування. Марія казала, що, кохаючись, люди уподібнюються до ангелів і звірів. Я заперечував, бо ж ангели - безстатеві. Вона казала, що коли я її кохаю, мій голос стає схожий на крик павича. Чому павича? Марія пояснила: живучи у Польщі, вона поїхала до Познані навідати подругу, яка мешкала в гуртожитку, переробленому з жіночої в’язниці. Першої ж ночі прокинулася від криків, що нагадували їй наждачний папір. Павичі мешкали за загорожею у приватному будинку місцевого дивака. У Саванні ми були лише чотири дні. Щоранку, виїжджаючи з