Посол мертвих - Аскольд Мельничук
— Як із лісу вискочив! — сказав хтось.
Алекс упіймав-таки змію. Він став у воді й підняв свій трофей над головою.
На мить усе стихло. Ми дивилися, як звивається в його руці чорна блискавка. І тут зі заростей, із-під латаття, з очеретів випливло кілька брунатних змій — і кинулося до нього. Та, яку він тримав у руці, вигнулась і вкусила його за зап’ястя. Алекс скрикнув.
Першим біля нього опинився мій батько. Місіс Крук остовпіла. Вона стояла, затуливши рот рукою, а друга рука стискалась і розтискалася, мов серце. В її очах було більше гніву, ніж страху. Я не знав, у яких близьких стосунках вона з катастрофами.
Й ось уже Алекс опинився в нашій машині: одну руку йому замотано червоним рушником, другу — синім, — і ми мчимо до Кінгстона у м’якій печері «крайслера». Позаду мовчазна та бліда Адріана обіймає сина, котрий тихо схлипує, більше від переляку, ніж від болю. З другого боку сидить моя мати. Я — попереду і, висунувши голову з вікна, за яким кукурудзи, кривлюся: мені прикро, я почуваюся винним. Я нічого не зробив, аби зупинити Алекса. Дивився на нього, як на Пола зі Львом, коли ті билися на футболі. Я дивлюся на велику червону цятку на пальці. Перш ніж моя мама його перев’язала, я простягнув руку і торкнувся Алекса: мені чомусь захотілося помацати, яка то кров. Я швидко підніс палець до носа, понюхав, а тоді витер руку до плавок. Але витерлося не все. Я починаю молитися: «Боже, порятуй мого друга!» Релігійний прохач. Я обіцяв Богові, що коли Він змилосердиться, то я подобрішаю до всіх — навіть до сусідського кота. Повз нас пролітали сараї.
У Кінгстоні практикант-індус із екзотичним британським акцентом підтвердив слова мого батька: ці змії — неотруйні.
— Я про таке навіть не чував, — зазначив він. — У нас змії — це тварини-самітники. Може, в них тут профспілка? — він гигикнув із власного жарту.
Попри те, що на руках і на грудях в Алекса був із десяток укусів, йому не так боліло, як він злякався. Після перев’язки та щеплення від правцю його відпустили. Ото, певно, дивацький вигляд ми мали тут, у цій сільській палаті: шестеро у пляжних капцях і в купальниках. Тільки мій тато накинув куртку, яка мішком висіла на його худому тілі поверх самих плавок.
Дорогою назад Адріана отямилася. Коли її син опинився у безпеці, на сцену знову могла виходити вона. Тепер уже Алекс сидів прямий і серйозний, затиснутий між двох змерзлих жінок у купальниках. Адріану вкрила гусяча шкіра, і я намагався не простежувати поглядом лінію її руки до грудей, обтягнутих цупкою синтетичною тканиною червоного купальника.
— Розвернись і зачини вікно, Ніколасе, — наполягала моя мама.
— Пам’ятаю, коли прийшли німці, — промовила місіс Крук, неначе відповідаючи на якесь питання. — Ми ходили в похід за місто, на річку Пам’ять. І тут раптом з’явився Віктор. Він тоді був іще геть хлопчисько. У костюмі, а сорочка — наскрізь мокра. Він розповів, що вони нарешті прийшли. Пам’ятаєш, де була ти, Славо? — спитала вона в моєї мами.
Мама нічого не сказала.
— Славо! То ж було лише через кілька років після того, як ми познайомилися. Пам’ятаєш?
— Ні, — відказала мама, знову без пояснень зачиняючи двері перед минулим.
Минуле було таким мінним полем, що кожен мав інакшу його мапу. І що тут дивного? Воно ж велике.
~ ~ ~
Молоковоз приїхав і поїхав, коли я пішов до сусідніх дверей по Алекса. Мої батьки хотіли повезти нас до великої крамниці до Кергонксона, далеко від Блек-Понду.
Адріана вийшла з-за розсувних дверей. Своє біляве волосся вона уклала короною, вдягла блакитну сукню, яка аж напиналася від таємниць. Вона поглянула на мене і лагідно сказала:
— У мене є фотографія Ісуса. Хочеш подивитися, Ніколасе?
— Звичайно, — сказав я, дивуючись, чому мама мені такого не показувала.
Я пройшов через веранду до кухні. Там пахло іржавими бляшанками. Зі смітника, наче зелені вуха, стирчало лушпиння від кукурудзи. На столі лежав стос фотоальбомів.
— Я так не думаю, — сказав Алекс, опинившись поряд із нею.
— Я хочу подивитися, — сказав я, боячись, що він щось не так зрозумів.
— Ось дивися. Дивися сюди, — сказала Адріана, дістаючи чорно-білу листівку зі зображенням Ісуса серед овечок, і дала її мені.
Тепер у моїх руках було цінне свідчення.
— Я маю ще, — тихо сказала вона. — Це все — фотографії Бога.
Вона показала на альбоми на столі. Я задивився на неї, почуваючи дивне хвилювання.
— Це намальовано! — сухо кинув Алекс.
— Поцілуй свою маму за мене, — прошепотіла Адріана, забираючи картку.
Не встиг я зрозуміти, що роблю, як нахилився вперед і поцілував її у щоку.
Вона відсахнулася, двічі кліпнула.
Мій друг насупився.
— Я з вами не поїду, — сказав він.
— Чому?
— Тому що! — буркнув Алекс і відійшов.
Ні, боровся він не з батьком.
Пол, брат Алекса, тепер викликав у мене страх. Підліток, старший на чотири роки, він мав такі чорні очі, що та чорнота немовби передавалася навіть білкам його очей. Того року в футбол уже не грали. Натомість Пол регулярно влаштовував скандали. Якось уранці мене розбудив стукіт у вікно. Я встав і визирнув надвір. Сонце саме виходило з-за гори вдалині, й туман від озера ще оповивав будиночки. Біля криниці стояв Пол у шортах і у футболці. Він підбирав із доріжки щебінь і кидав у вікна, неначе провокував дорослих, аби ті вийшли до нього. Урешті мій батько справді вийшов. Пол спочатку замахнувся кидати ще, та, коли мій батько звернувся до нього, поволі опустив руку. Він викинув камінці, розвернувся й побіг до лісу, який чекав на нього, немовби розкриваючи обійми.
Того ранку за сніданком тато з мамою знов обговорювали, як на хлопців уплинуло те, що їх раптово залишив батько.
Тепер уже Круки приїхали в товаристві Адріаниного брата Віктора, якого ми прозивали Дзиґою. А прозвали ми його так тому, що Віктор часто зупинявся, розводив руки і крутився на місці, наче колесо рулетки, запущене невидимою рукою. Був він високий і худий чоловік років під сорок, із
