Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Ми прибули пополудні в суботу й одразу взялися заносити коробки та валізи з харчами на веранду нашої половини будиночка. Батько — високий, дуже худий, майже шкіра та кістки — зняв капелюха й поклав його на блискучий чорний капот машини, а тоді заходився носити найважчі валізи.
Мати, котра все ще мала дві коси, які сягали до п’ят і били її по спині, надовго зайняла свою позицію в кухні: розпаковувала коробки, виймала пачки з рисовими баранцями, банки з квашеним буряком, заморожені вареники та згущене молоко для «фірмового» лаймового торта, що його вона пекла щоліта. Порожні полиці було вистелено жовтим папером, накрохмалені простирадла на ліжках — красиво підгорнуто, а на столі стояв у вазі букет помаранчевих лілій. Я поставив свою валізу на койку в моїй особистій кімнаті й повертався до машини по торбу з коміксами та журналами «Mad», коли розчахнулися двері сусіднього будиночка і повз мене пробіг худий хлопчина з довгуватим волоссям, у зелених шортах і в чорних кедах. Пробігаючи, він мені кивнув.
Три роки тому ми з Алексом Круком прийняли разом перше причастя після хтозна-скількох субот вивчення балтиморської катехизи, перекладеної та адаптованої під східний обряд. Службу правили церковнослов’янською мовою, якої ніхто не розумів. Чи знав сам священик, що він промовляє, теж було не зовсім ясно. Тож задрімати на такій службі було неважко. Ми з Алексом тоді ще не дружили. Він був худенький, майже крихкий, із гострим підборіддям і з ясними зеленими очима. Незважаючи на те, що його прізвище означало чималого чорного птаха, Алекс радше нагадував мені мурашку. На занятті в суботній школі він сидів іззаду, тоді як я колонізував першу парту. Пам’ятаю, як він бурмотів під ніс мале славослів’я, коли його викликали відповідати, а диякон із подвійним підборіддям буркнув йому: «Хлопче, виплюнь камінці», — й поставив йому за приклад мене, що здавалося несправедливим: адже Алекс ходив до звичайної школи, а я вступив до приватної при церкві святого Климентія.
На півдорозі з гори він зупинився і крикнув:
— Гру подивитися не хоч’?
Я поглянув на тата.
— Іди, Ніколасе, — відказав той.
Літо офіційно розпочалося. Я помчав за Алексом під гору, потому на іншу гірку, де виявилося, що вже триває футбольний матч. Восьмеро хлопців і чоловіків — по четверо в команді — ганяли свіжопідстриженим сонячним полем. Я впізнав майже всі обличчя — бачив їх у церкві: худі, з гострими вилицями, з великими носами, з нездоровими зубами, — тільки під час гри вирази тих облич були значно жвавіші, ніж зазвичай на недільній службі.
Грали грубо. Друзі та брати підставляли одні одним ніжки, налітали одні на одних, щосили штовхалися плечима, наче від справжньої образи. Особливо заводилися двоє з них: високий прищавий хлопчина в білій майці задирався до воротаря — огрядного, міцного чолов’яги у блакитному кашкеті. Належали вони до однієї команди.
Алекс стояв біля жінки у крислатому солом’яному капелюсі; решта жінок була в хустках. Я впізнав його матір, Адріану Крук, про яку нишком шепотілися мої батьки. Коли я заходив до кімнати, ті історії вривалися. Вона мала цікаве, на свій лад привабливе обличчя. Нижня його частина була кутаста, як у тер’єра, слов’янські високі вилиці. Ніс і губи були м’ясисті, а видовжені очі зблискували зеленим і золотим. Жінка нагадувала трохи розповнілу Марлен Дітріх.
З глибини поля долинув крик. Воротар і прищавий знову зчепилися. То не було якимось рідкісним явищем: у нашому районі дворовий футбол був першою життєво-спортивною навичкою. Проте бійка зайшла далі, ніж зазвичай: воротар збив підлітка з ніг, а той підчепив його ногою і звалив на траву. Вони качалися по землі, аж доки воротар тицьнув суперника носом у стерню, сів на нього верхи і закрутив худу руку підлітка за спину. Обидва постійно ворушили губами. Нарешті старший підвівся і, завдавши останнього удару ногою, зібрався йти. Проте не встиг він розвернутися спиною, як хлопець застрибнув на нього ззаду й узявся душити.
— Годі. Пусти батька, Поле!
Місіс Крук сказала це не дуже гучно — та її слова почули. Пол виявився Алексовим старшим братом, а воротар — їхнім батьком Львом, якого всі прозивали «старий революціонер». Я теж так його називав, хоч і гадки не мав, що це означає, — просто почув од батьків. Вони говорили бувало:
— І знаєш, що на це сказав старий революціонер?
Або:
— Не хотілося б, аби цей старий революціонер на мене сердився.
Отак я вперше побачив старого революціонера — йому ледве чи було більше, ніж сорок, — у дії. Він ніколи не приходив до церкви зі сім'єю.
Слова місіс Крук неначе зняли закляття з гравців. Лев дав Полові ляпаса — і гру було продовжено.
Того тижня ми бачили кілька матчів. У більшості з них траплялася хоча б одна бійка між батьком і сином. Після матчу, якщо Львова команда перемагала, Ада (так усі називали Адріану) й Алекс променисто всміхалися переможцям, хоч Алекс трохи соромився. У разі програшу їхні суворі обличчя не прояснювалися, доки не запалювали ватру, — щовечора навколо неї збиралися відпочивальники поспівати і згадати старі часи.
На тих вечорах часто розігрували міні-водевілі, читали вірші, хмільний квартет без музики співав печальних пісень, переповідали заплутані історії про тих, хто не пережив війни. Ада якось підвелась і розповіла, як клієнт її батька потрапив до в’язниці й збавляв там час, роблячи шкатулки з хліба, яким його там годували, — то були чудові витвори з тонкими візерунками, — й він передав їх тим, перед ким залишався в боргу, напередодні свого розстрілу.
Ада була уславлена оповідачка. Серед найбільш пам’ятних історій від Ади — оповідка про повію. Полум’я лизало тополину кору, яка потріскувала за спиною, наче шинка на сковороді. Ада почала:
— То було якось увечері у Відні, до того, як ми потрапили в табір для переселенців. Я чекала на когось із потяга на вокзалі — може, на Льва, — вона кивнула у бік чоловіка. — І розговорилася з тією дівчиною. Скільки їй було — може, вісімнадцять? Вона була руда, з товстими губами. А скільки було мені — чи не шістнадцять? Забула вже. Німецькою я говорила слабенько, та мені було цікаво дізнатися… Її «фах» я зрозуміла
