Посол мертвих - Аскольд Мельничук

~ ~ ~

— Я люблю батька, — сказав Алекс, коли я загадав йому задачку: «Тобі ліпше було би, якби хто помер перший: мати чи батько?» Цю забаву я приніс зі школи. Відповісти неможливо, а голову поморочити приємно. Ми сиділи з вудками біля ставка.

— Вони не помруть, — нарешті сказав він.

Мені не вистачало духу наживити черв’яка, тож я зав’язав його вузлом.

— Це як?

— Вони підуть до раю.

— Не всі.

— Батько каже, що пекла не існує. І чистилища — теж.

— То хто ж?

Але з огляду на його очевидну переконаність відповіді від нього я так і не домігся.

До нас підбіг іще хтось із хлопців і крикнув: «Агов, там гра починається!»

3

Як виявилося, того літа я востаннє бачив «старого революціонера». Наступного року Адріана Крук набула нечуваного серед емігрантів статусу — розлучилася. Її чоловік Лев почав жити з дев’ятнадцятирічною секретаркою зі заводу.

У Рузвельті, прогулюючись у неділю після церкви, мої батьки обговорювали Хрущова та Кеннеді. Також багато обговорювали й Аду, яка, здається, шоковим методом намагалася повернути решту парафіян у теперішній час, ходячи в химерних капелюхах і в спідницях із розрізами. Надійшли шістдесяті роки — а серед цілої громади зміни в житті, здається, вловлювала тільки вона.

— Не забувай, що сталося з її батьком, — заступився за місіс Крук мій тато.

— А що? — спитав я.

— Це — не для дитячих вух! — заперечила мама.

— Йому треба знати, — відказав батько.

— Потому. Як підросте, — мама закрила тему.

Наступного серпня дорогою на Кетскіллс мама знову повторювала, що нам треба по-доброму ставитися до Круків. Те, що Лев пішов зі сім’ї, — це жах. Вона чула, що хлопці геть відбилися від рук. Ада не вміла дати їм ради.

— Ти що, не можеш гратися з кимось іншим? — запитала вона. — Такі друзі тобі не пасують.

Цей рефрен дедалі частіше повторювався в наступні місяці. Від мого лоба скло нагрівалося. Людей, котрі сновигали тротуаром, змінили корови на лужку. Раз у раз я дивився, як батько тримає кермо. Широкі чорні брови сходилися над його носом, наче пальці. Якщо він утече чи загине — хто ж вестиме машину? Хто повезе мене до лікарні чи піднесе важкі торби сходами? Чи могла б мати впоратися з нами сама? Щось я сумнівався. Мені стало шкода Алекса і страшно за себе, тож я вирішив обов'язково з ним дружити. Алекс у свої десять іще залишався маленьким, худеньким і недоладним — і без ворожки було зрозуміло, що, на відміну від його атлетичного брата Пола, він шукав пригод на свою голову. Я хочу сказати, що волю він, без сумніву, мав. І жагу дій — теж. На нього було приємно дивитися — на цей уважний погляд із-під каштанового чуба. Коли Алекс зосереджувався, він морщився, його великий рот наче цілував повітря, а очі обабіч горбатого, проте шляхетного носа мружилися. Він був швидкий, але незграбний, наче воював сам зі собою, і лишалося тільки здогадуватися, які голоси та команди лунають у його голові.

Коли ми зупинилися перепочити на платному шосе, я забрів у соснячок, де кора з дерев облуплювалася, мов обпечена шкіра. Кого і що перебачили ці дерева! Далі, на галявині, бовваніла порожня оболонка будинку, який майже цілий вигорів ізсередини. Рама без шибки гойдалась у повітрі. Зазирнувши, я помітив піаніно з повним ротом поламаних клавіш; випотрошене крісло, оббите шкірзамінником, залізну раму від ліжка, на якому колись забавлялася якась пара. Повернувшись до машини, я знайшов, як гадав, кістку від пальця. Та коли я показав її батькові, чиї знання в усіх сферах: від акцій до троянд — дивували кожного, той розвіяв мої сподівання, запевнивши, що то просто хребет білки.

Коли ми наближалися до озера Блек-Понд того другого літа, мою печаль змінила ейфорія. Я згадав наші ігри: ту ж таки «таємну поліцію», озеро… Коли ми підходили до свого будиночка, я вже усміхався.

~ ~ ~

Надвечір Адріана Крук сиділа над озером у своєму чудернацькому солом'яному капелюсі, з-під якого кучерявилося пишне люто висвітлене волосся. Напевно, вона тоді була на піку своєї краси — такий другий розквіт буває у розлучених жінок. Її шкіра приймала золотаву засмагу як належне. Хоч і як важко їй було зі Львом — тими спогадами вона ні з ким не ділилася. Покинутість була їй до лиця.

Семен, який разом зі Львом працював на фабриці, помітив, як я задивляюся на його давню симпатію.

— А бачив б ти її двадцять років тому! Найкрасивіша дівка в таборі була. Усі навколо неї так і крутилися. Ми були як ті змії в озері. Такі очі, така краса!

Ада, яка сиділа навпроти нас, звернулася до Семена:

— Не їдеш сьогодні ввечері до міста?

— Тільки список давай! Усе, що хочеш, привезу! — відгукнувся Семен.

— Дякую. Правда, гарно на сонечку? Всюди гарно.

Вона поправила сонячні окуляри і посунула бретелі купальника.

У Рузвельті Ада працювала офіціанткою.

— Знаєш, — додав Семен, і його голос здригнувся від спогаду про давню закоханість, — вона ж не розуміє, що з нею сталося. Вона й далі намагається жити старим життям. Сподівається, що все владнається саме собою.

А тоді радше до себе, ніж до мене, промовив:

— До Америки треба по-справжньому хотіти.

— А ще, — додала місіс Ґвалт, яка слухала нашу розмову, — треба не забувати, звідки ми прийшли.

— Семене, можна ще лосьйону?

— Аякже!

Я дивився, як Семен підійшов до неї, ляпнув собі на долоні «Ban de Soleil» і почав його втирати в округлі засмаглі плечі Ади. За кілька хвилин вона сказала:

— Дякую, — і зупинила його руку довгими пальцями. — Дізнаюся, що треба хлопцям.

Вона різко сіла і поправила купальник.

Я дивився, як вона поволі йде до свого будиночка: спина поблискує, гарні довгі ноги рухаються обережно.

За кілька хвилин Семен підвівся.

— Піду зберуся. Нічого з крамниць не треба? Хочеш зі мною? — спитав він у мене.

— Ні, дякую.

~ ~ ~

Зміїний бік озера заріс очеретом і лататтям, яке цвіло з мулистого дна; на таке станеш — і ногу відразу обхопить наче якась слизька присоска. Драглиста слизькість тих водоростей була приємна і страшнувата — щось таке, наче провалюєшся комусь у рот. Якось серед дня, у спеку, ми хлюпалися на мілкому під пильним поглядом сонної чаплі на верхівці дуба, аж тут помітили, як із води, наче перископ, висувається маленька змійка. Алекс погнався за нею. Змія пливла повільно, ніби дражнилася. Я дивився,