Щоденник злодія - Жан Жене

безладні, їхні душі змирилися з жорстокістю, якої не бажали. Вони її приручили. Ті, для кого жорстокість є звичним станом, простодушні віч-на-віч із собою. Рухи, які творять це навальне і спустошливе життя, кожен рух — щиросердий, прямий, чіткий, як штрих якогось великого рисувальника, але при зіткненні цих рухливих штрихів гуркоче гроза, спалахує блискавка, яка вбиває їх або мене. Та чого варта їхня жорстокість супроти моєї, яка полягає в тому, аби перебрати на себе їхню жорстокість, зробити її моєю, відчувати в ній потребу, здобути її хитрощами, використати, нав'язати її собі, осягнути, замислити, розпізнати і взяти на себе її небезпеки? З другого боку, чого варта моя вимушена жорстокість, необхідна для мого захисту, моєї твердості моєї суворості супроти жорстокости, від якої вони потерпають, як від прокляття, що підіймається з їхнього внутрішнього вогню, разом зі світлом, яке огортає їх зокола і осяває нас? Ми знаємо, що їхні авантури — то дітвацтво. Самі ж вони макоцвітні. Вони погоджуються вбивати або ж бути вбитими через якусь там гру в карти, у якій їхній суперник — чи вони обидва — вдаються до шахрайства. Одначе саме завдяки таким хлопцям і можливі трагедії.

Таке визначення — за допомогою стількох суперечливих прикладів — жорстокості має засвідчити вам, що я користатиму зі слів не для того, щоб ними ліпше описати якусь подію чи головного її винуватця, а щоб звістити вас про самого себе. Щоб зрозуміти мене, потрібна буде співучасть читача. Проте я сповіщу його, щойно мій ліризм утратить ґрунт під ногами.

На вигляд Стілітано був високий і дужий. Він ступав водночас гнучко і важко, жваво і повагом, сягнистим кроком. Він був моторний. Його влада як наді мною, так і над дівчатами Барріо Чіно великою мірою коренилася в його слині, яку Стілітано перекочував від однієї щоки до другої, випускаючи інколи з рота, мов який флер. «І звідки в нього беруться такі плювки, — запитував я себе, — звідки він їх видобуває, такі ядерні й білі? Мої плювки ніколи не будуть такими масними й білими, як його. Вони нагадуватимуть лише скляне прядиво, прозоре й ламке». Природно, я уявляю його прутень, коли він його змастить для мене тією чудовою речовиною, тією безцінною павутиною, тканиною, яку я тайкома називав м'яким піднебінням. Він носив старий сірий кашкет зі зламаним дашком. Коли він жбурляв його на підлогу нашої кімнати, той раптом обертався на трупик бідолашної куріпки з підтятим крилом, але коли він його вдягав, трохи насунувши на вухо, то протилежний край дашка стовбурчився, відкриваючи незвичайно пишне біляве пасмо. Чи треба говорити про його чарівні, такі світлі й скромно спущені додолу очі — хоча про Стілітано можна було сказати: «Його постава нескромна» — над якими звисали, прикриваючи їх, вії та брови, такі білі, такі світлі й густі, що залишали не вечірню тінь, а тінь зла. Врешті-решт — що найбільше вражає мене, коли я бачу в порту, як стрибкоподібно, ривками розгортається і з болем підбивається на щоглу вітрило, спочатку вагаючись, а потім рішуче, — хіба не були ті рухи знаменням мого любовного потягу до Стілітано? Познайомився я з ним у Барселоні. Жив він серед жебраків, злодіїв, ґомиків та повій. Був він поставний, але треба ще з'ясувати, чи не на тлі мого падіння він видавався таким гожим? Одяг у мене був зашмульганий і жалюгідний. Я вічно потерпав від голоду і холоду. Отакий-то був найжалюгідніший період мого життя.

1932 рік. Іспанія тоді просто кишіла нечистю, злидарями. Вони вешталися Андалузією від села до села, бо там тепло, Каталонією, бо вона багата, але, зрештою, вся країна була до нас прихильною. Та все ж я почувався гнидою й усвідомлював це. У Барселоні ми особливо вчащаємо до calle[v] Медьода і calle Кармен. Не раз нам доводилося спати вшістьох на одному ліжку без простирадл, а спозаранку ми вирушали старцювати на базари. Покидаючи Барріо Чіно, вся наша ватага вирушала вервечкою до Параллело, із кошиками в руках, оскільки господині кидали нам радше грушу або ріпу, ніж дрібні. А пополудні ми поверталися зі здобиччю і варили юшку. Саме про такі заведенції цієї поволочі я вам і хочу розповісти. У Барселоні я бачив подружжя чоловіків, коли той, хто був дужче закоханий, казав другому:

— Сьогодні я понесу кошика.

Він брав кошика і виходив. Якось Сальвадор запопадливо вихопив у мене з рук кошика і сказав мені:

— Я піду жебрати замість тебе.

Сніжило. Він вийшов на скрижанілу вулицю, вдягнувши замість куртки якесь шмаття — кишені повідривалися і пообвисали — і брудну пожмакану сорочку. Його обличчя було жалюгідне і нещасне, злодійкувате, бліде і замурзане: надворі стояла така холоднеча, що ми не зважилися вмитися. Десь ополудні він повернувся з овочами і з кришеником сала. Ось я вже помічаю одну з його жахливих дірок, кидаючи їй виклик, незважаючи на загрозу, яку крила для мене краса. Безмежна — і братня — любов виповнила моє тіло і вабила мене до Сальвадора. Вийшовши слідом за ним із готелю, я спостерігав за ним здаля, як він щось канючив у жінок. Уже маючи досвід старцювання для інших і для себе, я знав його формулу: воно поєднує християнську релігію з милосердям; поєднує бідака з Богом; серце випромінює таку сумирність, що, здається, вона сповнює пахощами фіалки легкі і щирі випари з вуст прошака, коли той благає. По всій Іспанії тоді ходило:

— Рог Dios.[vi]

Не чуючи його, я уявляв, як Сальвадор бубонить, просячи милостиню, перед кожною яткою, звертаючись до кожної ґаздині. Я стежив за ним, як «кіт»[vii] за своєю хвойдою, але з ніжністю в серці. Таким чином Іспанія і моє жебрацьке життя-буття допомагали мені пізнавати розкоші падіння, оскільки вимагалося багато стійкості (тобто любови), аби бодай трохи причепурити цих брудних і споневажених людців. Це вимагало від мене неабиякого хисту. І мало-помалу він у мене з'явився. Якщо й неможливо описати вам цей увесь механізм, то принаймні можу сказати, що поступово я примусив себе сприймати оте убоге життя як жадану необхідність. Ніколи я не шукав способу зробити з нього щось інше, ніж те, чим воно було, ніколи я не намагався його прикрасити, приховати, а навпаки, хотів його утвердити в його достеменній мерзоті; а наимерзенніші його об'яви обернулися для мене об'явами величі.

То було