Доля людини - Михайло Олександрович Шолохов

білясті, банькаті. По-російськи говорив, як ми з тобою, та ще й на «о» налягав, ніби корінний волжанин. А лаятись був майстер жахливий. І де він, проклятий, тільки навчився цього ремесла? Бувало вишикує нас перед блоком — барак вони так називали, — йде перед строєм із своєю зграєю есесівців, праву руку тримає напоготові. Вона в нього в шкіряній рукавичці, а в рукавичці свинцева прокладка, щоб пальців не пошкодити. Йде і б’є кожного другого в носа, кров пускає. Це він називав «профілактикою від грипу». І так щодня. Всього чотири блоки було в таборі, і ось він сьогодні першому блоку «профілактику» влаштовує, завтра другому і так далі. Акуратний був гад, без вихідних працював. Лише одного він, дурень, не міг зрозуміти: перед тим як іти бити, він, щоб розпекти себе, хвилин десять перед строєм страшенно лається. А нам від цього легше робиться: наче слова наші, природні, немов вітерцем з рідної сторони повіває… Знав би він, що його лайка нам лише робить приємність, — звичайно, він по-російськи не лаявся б, а тільки на своїй мові. Лише один мій приятель-москвич злився на нього страшенно. «Коли він лається, — каже він, — я очі заплющу іі ніби в Москві, на Зацепі, в пивній сиджу, й так мені пива захочеться, що аж голова обертом піде».

Так ось оцей комендант другого дня після того, як я про кубометри сказав, викликає мене. Увечері приходять до бараку перекладач і з ним два охоронники. «Хто Соколов Андрій?» Я озвався. «Марш за нами, тебе сам гер лагерфюрер кличе». Зрозуміло, для чого кличе. На розпил. Попрощався я з товаришами, всі вони знали, що на смерть іду, зітхнув і пішов. Іду по табірному дворі, на зірки поглядаю, прощаюсь з ними, думаю: «От і відмучився ти, Андрію Соколов, а по-табірному — номер триста тридцять перший». — Чомусь шкода стало Іринки й діток, а потім жаль цей втих, і почав я набиратися духу, щоб глянути в дуло пістолета безстрашно, як годиться солдату, щоб вороги не побачили в останню мою хвилину, що мені з життям розлучатися все-таки важко…

У комендантській — квіти на вікнах, чистенько, як у нас в гарному клубі. За столом — все табірне начальство. П’ять чоловік сидять, шнапс дудлять і салом заїдають. На столі в них початий величезний бутель з шнапсом, хліб, сало, квашені яблука, відкриті банки з різними консервами. Миттю оглянув я все це їстиво, і — не повіриш — так мене почало нудити, що мало не вирвало. Я ж голодний, як вовк, одвик від людської їжі, а тут стільки добра перед тобою… Якось затамував нудоту, але очі насилу відірвав од столу.

Прямо переді мною сидить п’януватий Мюллер, пістолетом грається, перекидає його з руки в руку, а сам дивиться на мене й не змигне, як змія. Ну, я руки по швах, цокнув стоптаними каблуками, голосно так доповідаю: «Військовополонений Андрій Соколов за вашим наказом, гер комендант, з’явився». Він і питає мене: «Так що ж, рус Іване, чотири кубометри виробки — це багато?» «Так точно, — кажу, — гер комендант, багато». «А одного тобі на могилу досить?» — «Так точно, гер комендант, цілком вистачить і навіть залишиться».

Він підвівся й каже: «Я зроблю тобі велику честь, зараз сам розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, ходімо на подвір’я, там ти й розпишешся». «Воля ваша», кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолет на стіл і наливає повну склянку шнапсу, скибочку хліба взяв, поклав на нього шматочок сала та все це подає мені й каже: «Перед смертю випий, рус Іване, за перемогу німецької зброї».

Я вже було з його рук і склянку взяв, і закуску, та як тільки почув оці слова, — мене наче вогнем обпекло! Думаю собі: «Щоб я, російський солдат, та став пити за перемогу німецької зброї?! А ще дечого ти не хочеш, гер комендант? Один чорт мені помирати, так пропади ти зі своєю горілкою!»

Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу: «Спасибі вам за угощення, але я непитущий». Він посміхається: «Не хочеш пити за нашу перемогу? Тоді випий за свою погибель». А що мені лишилось робити? «За свою погибель і звільнення від мук я вип’ю», кажу йому. Та й узяв склянку і в два ковтки вилив її в себе, а закуску не чіпав, чемно обтер губи долонею й кажу: «Дякую за угощення. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене».

Але він дивиться пильно так і каже: «Ти хоч закуси перед смертю». Я йому на це й відповідаю: «Я після першої склянки не закушую». Наливає він другу, подає мені. Випив я й другу та знову ж закуску не чіпаю, на відвагу б’ю, думаю: «Хоч нап’юся перед тим як у двір іти з життям розлучатись». Високо звів комендант свої білясті брови, питає: «Що ж не закушуєш, рус Іване? Не соромся!» А я йому своє: «Вибачте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закушувати». Надув він щоки, фиркнув, а потім як зарегоче й крізь сміх щось швидко говорить по-німецьки, мабуть, перекладає мої слова друзям. Ті теж розсміялись, стільцями засовали, обертаються до мене пиками і вже, помічаю, якось інакше на мене позирають, ніби лагідніше.

Наливає мені комендант третю склянку, а в самого руки тремтять від сміху. Цю склянку я випив з протягом, відкусив маленький шматочок хліба, лишок поклав на стіл. Забажалося мені їм, проклятим, показати, що хоч я й з голоду гину, та давитися їхньою подачкою не збираюсь, що в мене є своя, російська, гідність і гордість та що в тварюку вони мене не перетворили, як не старались.

Після цього комендант став серйозний на вигляд, поправив у себе на грудях два залізних хрести, вийшов з-за столу беззбройний і каже: «Ось що, Соколов, ти — справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я — теж солдат і поважаю гідних супротивників. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги й повністю оволоділи Сталінградом. Це для нас велика радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Йди до свого блоку, а це тобі за сміливість», — і подає мені зі столу невелику хлібину й шматок сала.

Притис я хлібину з усієї сили до себе, сало в лівій руці тримаю й розгубився від такого несподіваного повороту, що й спасибі не сказав, зробив наліво кругом, іду до виходу, а сам думаю: