Доля людини - Михайло Олександрович Шолохов
За десять років склали ми трохи грошенят і перед війною збудували собі хатинку з двох кімнат, з коморою?і коридорчиком. Ірина купила пару кіз. Чого ще треба? Діти кашу їдять з молоком, стріха над головою є, одягнені, взуті, ніби й все гаразд. Тільки побудувався я незручно. Відвели мені ділянку на шість соток недалеко від авіазаводу. Якби була моя хатина в іншому місці, можливо, й життя склалось би інакше…
А тут ось вона, війна. На другий день повістка з військкомату, а на третій — просимо до ешелону. Проводжали мене мої всі четверо: Ірина, Анатолій і дочки— Настуня і Оленька. Всі діти трималися по-молодецьки. Правда, в дочок — не без того, поблискували сльозинки. Анатолій тільки плечима пересмикував, наче від холоду, йому на той час уже сімнадцятий рік пішов, а Ірина моя… Такою я її за всі сімнадцять років нашого спільного життя ні разу не бачив. Цілу ніч у мене на плечі і на грудях сорочка від її сліз не просихала, і ранком та сама історія… Прийшли на вокзал, а я на неї від жалю дивитись не можу: губи од сліз розпухли, волосся з-під хустки вибилося, і очі мутні, безтямні, наче розумстратила. Командири оголошують посадку, а вона впала мені на груди, руки на моїй шиї зчепила і вся тремтить, ніби підтяте дерево… І діточки її умовляють, і я — нічого не допомагає! Інші жінки з чоловіками, з синами розмовляють, а моя припала до мене, наче листок до гілки, і тільки вся тремтить, а слова вимовити не може. Я й кажу їй: «Візьми себе в руки, люба моя Іринко! Скажи мені хоч слово на прощання». Вона й говорить і за кожним словом схлипує: «Рідненький мій… Андрійку… не побачимося… ми з тобою… більше… на цьому… світі…»
Тут у самого від жалю до неї серце на шматки розривається, а тут ще й вона з такими словами. Мусила б зрозуміти, що мені теж нелегко з ними розлучатись, не до тещі ж на млинці зібрався. Злість мене тут взяла! Силою я розняв її руки і легенько штовхнув у плечі. Штовхнув наче легенько, а сила ж у мене була дурна, вона похитнулась, кроків три ступила назад і знов до мене йде дрібною ходою, руки простягає, а я кричу їй: «Та хіба ж так прощаються? Чого ти мене передчасно живцем ховаєш?!» Ну, знову обійняв її, бачу, що вона не при собі…
Він на півслові різко обірвав розповідь, і в болючій тиші я почув, як у нього щось клекоче і булькотить у горлі. Чуже хвилювання передалось і мені. Скоса глянув я на оповідача, але ні сльозинки не побачив у його, ніби мертвих, згаслих очах. Він сидів, понуро схиливши голову, лише великі, безсило опущені руки дрібно трусились, дрижало підборіддя, тремтіли тверді губи…
— Не треба, друже, не згадуй! — тихо промовив я, та він, певно, не чув моїх слів і, якимсь величезним зусиллям волі подолавши хвилювання, раптом сказав охриплим, дивно зміненим голосом:
— До самої смерті, до останнього подиху, вмирати буду, а не прощу собі, що тоді її відіпхнув!..
Він знову і надовго замовк. Намагався скрутити цигарку, але газетний папір рвався, тютюн сипався на коліна. Нарешті, він все ж так-сяк зробив скрутку, кілька разів жадібно затягнувся і, покашлюючи, продовжував:
— Відірвався я од Ірини, взяв її обличчя в долоні, цілую, а в неї губи, як крига. З дітками попрощався, біжу до вагона, вже на ходу скочив на підніжку. Поїзд рушив з місця тихо-тихо; проїжджати мені — повз своїх.
Дивлюсь, дітки мої осиротілі в купку збилися, руками мені махають, хочуть усміхатися, а воно не виходить. А Ірина притиснула руки до грудей; губи бліді, як крейда, щось вона ними шепоче, дивиться на мене, не змигне, а сама вся вперед хилиться, наче хоче ступити проти сильного вітру… Такою вона і в пам’яті мені на все життя залишилась: руки, притиснуті до грудей, бліді губи і широко розплющені очі, повні сліз… Здебільшого такою я її й уві сні завжди бачу… Нащо я її тоді одіпхнув? Серце досі, як згадаю, ніби тупим ножем ріжуть…
Формували нас під Білою Церквою, на Україні. Дали мені «ЗІС-5». На ньому й поїхав на фронт. Ну, про війну тобі нічого розповідати, сам бачив і знаєш, як воно було напочатку. Від своїх листи одержував часто, а сам трикутнички посилав рідко. Бувало напишеш, що, мовляв, усе добре, помаленьку воюємо і хоча зараз відступаємо, та скоро зберемося з силами і тоді дамо фрицам прикурити. А про що ж ще писати? Сумний час був, не до писанини було. Та, правду кажучи, і сам я не мав охоти на жалібних струнах грати й терпіти не міг отаких слинтяїв, які щодня, до діла чи так собі, жінкам?і любкам писали, соплі на папері розмазували. Сутужно, мовляв, йому, тяжко, так і дивись, уб’ють. Отож він, сучка в штанях, скаржиться, співчуття шукає, слинявиться, а того не хоче зрозуміти, що цим бідолашним жіночкам та діткам не солодше, ніж нам, було в тилу. Уся держава на них оперлася! Які ж то плечі нашим жінкам і діткам треба було мати, щоб під таким тягарем не зігнутися? І от не зігнулись, вистояли! А така нікчема, заяча душа, напише жалібного листа — і трудящу жінку, як кийком під ноги. Вона після цього листа, бідолаха, й руки опустить, і робота з рук валиться. Ні! На те ти й мужчина, на те ти й солдат, щоб усе витерпіти, все перенести, якщо цього горе вимагає. Коли ж у тебе більше бабської закваски, ніж чоловічої, то тоді одягай спідницю із зборками, щоб свій худий зад прикрити розкішніше, щоб хоч ззаду на бабу був схожий, і йди буряки полоти або корів доїти, а нз фронті ти такий не потрібний, там без тебе смороду багато!
Тільки не довелося мені й року повоювати… Двічі за цей час був поранений, але обидва рази легенько: один раз — у м’якуш руки, другий — у ногу; перший раз — кулею з літака, другий — осколком снаряда. Дірявив німець мені машину
