Доля людини - Михайло Олександрович Шолохов

з підполковником на великій машині, як пробирались через вулиці, захаращені руїнами, туманно пам’ятаю солдатський стрій і оббиту червоним оксамитом труну. А Анатолія бачу ось як тебе, братухо. Підійшов я до труни. Мій син лежить в ній і не мій. Мій — це завжди з усмішкою, вузькоплечий хлопчисько, з гострим кадиком на худорлявій шиї, а тут лежить молодий, плечистий, гарний мужчина, очі напіврозплющені, ніби дивиться він кудись повз мене, в невідому мені далечінь. Лише в куточках губ так навіки й залишилась смішинка давнього синочка, Тольки, якого я колись знав… Поцілував я його й відійшов убік. Підполковник промову виголосив. Товариші-друзі мого Анатолія сльози витирають, а мої невиплакані сльози, мабуть, на серці засохли. Може, тому воно так і болить?..

Поховав я в чужій, німецькій землі останню свою радість і надію, вдарила синова батарея, проводжаючи свого командира в далеку путь, і ніби щось в мені обірвалось… Приїхав я в свою частину сам не свій. Та тут незабаром мене демобілізували. Куди йти? Невже до Воронежа? Нізащо! Пригадав, що в Урюпинську живе мій дружок, демобілізований ще взимку як поранений, — він колись запрошував мене до себе, — згадав і поїхав до Урюпинська.

Приятель мій та його жінка були бездітні, жили у власному будинкові на околиці міста. Він хоч і мав інвалідність, але працював шофером в автороті, влаштувався і я туди. Поселився в приятеля, вони дали мені притулок. Різні вантажі перекидали ми в райони, восени переключились на вивозку хліба. В оцей час я й познайомився з моїм новим синком, ось з оцим, що в піску грається.

З рейсу бувало повернешся в місто, зрозуміло, насамперед до чайної перехопити щось, ну, звісно, й сто грам випити з утоми. До цього шкідливого діла, треба сказати, я вже знадився як слід… І ось одного разу бачу біля чайної цього хлопчика, на другий день — знову бачу. Отакий маленький голодранець: личко все в кавунячому соку, припорошене пилюкою, брудний, як земля, нерозчесаний, а оченята, наче зіроньки вночі, після дощу! І так він мені сподобався, що я вже, дивна річ, почав скучати за ним, поспішаю з рейсу мерщій його побачити. Коло чайної він і харчувався, — хто що дасть.

На четвертий день прямо з радгоспу, вантажений хлібом, повертаю до чайної. Хлопчик мій там сидить на ганку, ніжками дригає і, по всьому видно, голодний. Висунувся я у віконце, кричу йому: «Гей, Ванюшко! Сідай швидше в машину, прокатаю на елеватор, а звідти повернемось сюди, пообідаємо». Він од мого окрику здригнувся, схопився з ганку, на підніжку викарабкався і тихо так каже: «А ви звідки знаєте, дядю, що мене Ванею звуть?» І оченята широко розплющив, жде, що я йому відповім. Ну, я йому й кажу, що я, мовляв, людина бувала і все знаю.

Зайшов він з правого боку, я дверцята відчинив, посадив його поруч з собою, поїхали. Жвавий такий хлопчинка, а раптом чогось принишк, замислився і коли-не коли та й погляне на мене з-під довгих своїх, загнутих догори вій, зітхне. Така маленька пташечка, а вже навчилося зітхати. Чи його це справа? Запитую: «Де ж твій татко, Ваню?» Шепоче: «Загинув на фронті». — «А мама?» — «Маму бомбою вбило у поїзді, коли ми їхали». — «А звідки ви їхали?» — «Не знаю, не пам’ятаю…» — «І нікого в тебе тут з рідних немає?» — «Нікого». — «Де ж ти ночуєш?» — «А де доведеться».

Закипіла тут в мені гаряча сльоза, і одразу я вирішив: «Не буде того, щоб ми нарізно пропадали! Візьму його до себе за рідного». І відразу в мене на душі стало легше і якось світліше. Нахилився я до нього, тихенькопитаю: «Ванюшка, а ти знаєш, хто я такий?» Він і запитав, як видихнув: «Хто?» Я йому й кажу так само тихо: «Я — твій татко».

Боже мій, що тут сталося! Кинувся він до мене на шию, цілує в щоки, в губи, в чоло, а сам, як щебетунчик, так голосно й тоненько цвірінчить, що аж у кабінці глушно: «Таточку, ріднесенький! Я знав! Я знав, що ти мене знайдеш! Все одно знайдеш! Я так довго чекав, коли ти мене знайдеш!» Притиснувся до мене й увесь тремтить, ніби травинка од вітру. А в моїх очах туман і теж усього дріж б’є, й руки трясуться… Як я тоді кермо не випустив, дивом дивуєшся! Але в кювет все ж ненароком з’їхав, заглушив мотор. Доки туман в очах не пройшов — побоявся їхати: коли б на кого не наскочити. Постояв так хвилин з п’ять, а синок мій все горнеться до мене з усієї силоньки, мовчить, здригається. Обняв я його правою рукою, легенько притис до себе, а лівою розвернув машину, поїхав назад, на свою квартиру. Який вже тари мені елеватор, тоді мені не до елеватора було.

Залишив машину біля воріт, нового свого синочка взяв на руки, несу до хати. А він як обвив мою шию рученятками, так і не одірвався до самого дому. Притиснувся своєю щокою до моєї неголеної щоки, як прилип. Так я його і вніс. Хазяїн і хазяйка якраз дома були. Зайшов я, моргаю їм обома очима, жваво так кажу: «Ось і знайшов я свого Ванюшку! Приймайте нас, добрі люди!» Вони обоє, мої бездітні, одразу зміркували, в чому справа, заметушилися, забігали. А я ніяк сина від себе не одірву. Та якось-таки умовив. Помив йому руки з милом, посадив за стіл. Хазяйка щів йому в тарілку насипала, та як подивилась, з якою він жадністю їсть, так і залилась слізьми. Стоїть коло печі, плаче собі в фартух. Ванюшка мій побачив, що вона плаче, підбіг до неї, смикає її за подолок і каже: «Тьотю, чого ж ви плачете? Татко знайшов мене біля чайної, тут усім радіти треба, а ви плачете». А тій — подавай боже, вона ще дужче слізьми залилася, прямо-таки розкисла вся!

По обіді повів я його в перукарню, постриг, а дома сам викупав у ночвах, загорнув у чисте простирадло. Обняв він мене і так на руках моїх і заснув. Обережно поклав його на ліжко, поїхав на елеватор, скинув хліб, машину відігнав на стоянку і — бігом по крамницях. Купивйому штанці сукняні, сорочечку, сандалі і картуз луб’яний. Звичайно, все це виявилось не по зросту і якістю нікудишнє. За штанці мене хазяйка навіть полаяла. «Ти, — каже, — з глузду з’їхав, у таку спеку одягати дитину в сукняні штани!» І вмить — швейну