Доля людини - Михайло Олександрович Шолохов

Ми закурили дуже міцного самосаду і довго мовчали. Я хотів було запитати, куди він іде з дитиною, яке лихо жене його в таке бездоріжжя, але він випередив мене запитанням:

— Ти що ж, усю війну за баранкою?

— Майже всю.

— На фронті?

— Так.

— Ну, й мені там довелося, братухо, зазнати горенька по саме горло йвище…

Він поклав на коліна великі темні руки, згорбився. Я збоку глянув на нього, і мені так стало важко… Чи бачили ви коли-небудь очі, ніби присипані попелом, наповнені такою непозбутною смертельною тугою, що в них важко глянути? Ось такі очі були в мого співрозмовника.

Виламавши з тину суху скривлену хворостинку, він з хвилину водив нею по піску, викреслюючи якісь химерні фігури, а потім заговорив:

— Іноді не спиться вночі, дивишся в темряву порожніми очима і думаєш: «За що ж ти, життя, мене так покалічило? За що ж так покарало?» Нема мені відповіді ні в темряві, ні при ясному сонечку… Нема і не дочекаюсь! — І раптом спохватився: ласкаво підштовхуючи синочка, сказав:

— Піди, любенький, пограйся біля води, коло великої води для діток завжди якась здобич знайдеться. Тільки, гляди, ноги не промочи!

Ще коли ми мовчки курили, я, крадькома розглядаючи батька й синка, з подивом відзначив собі одну, дивну на мій погляд, річ. Хлопчик був одягнений просто, але добротно; і в тому, як сидів на ньому підбитий легкою виношеною цигейкою довгополий піджачок, і в тому, що малюсінькі чобітки були пошиті з розрахунком, щоб взувати їх на вовняний носок, і дуже вправний шов на порваному колись рукаві піджачка — все говорило про жіночу турботу, вмілі материнські руки. А батько мав інший вигляд: пропалений у кількох місцях ватник був недбало і грубо заштопаний, латка на виношених захисного кольору штанах не пришита як слід, а, скоріше, наметана широкими чоловічими стьобками; на ньому були майже нош солдатські черевики, але з’їдені міллю цупкі вовняні шкарпетки, до яких не торкалась жіноча рука… Ще тоді я подумав: «Або вдівець, або живе не в злагоді з жінкою».

Та ось він, простеживши очима за синком, глухо покашляв, знову заговорив, і я почав зосереджено слухати.

— Спочатку життя моє було звичайним. Сам я родом з Воронезької губернії, тисяча дев’ятсотого року народження. В громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. В голодний двадцять другий рік подався на Кубань ішачити на куркулів, тому й вижив. А батько з матір’ю і сестричкою дома від голоду вмерли. Залишився сам. Рідні — як мітлою виметено, — ніде, нікого ні душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав до Воронежа. Спочатку працював у теслярській артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Незабаром оженився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Добра трапилась мені дівка! Лагідна, весела, догідлива і розумниця, не мені пара. Вона з дитячих літ зазнала горя, можливо, це і позначилось на її вдачі. Збоку дивитись — не така вже вона була з себе й показна, та я ж не збоку на неї дивився, а у вічі. І не було для мене вродливішої і милішої від неї, не було на світі й не буде!

Прийдеш бувало з роботи стомлений, а інколи й злий, як чорт. Ні, на грубість вона тобі не відповість грубощами. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити, б’ється, щоб і при малім достатку краще тобі догодити. Дивишся на неї і відходиш серцем, а трохи згодом обіймеш її, скажеш: «Пробач, люба Іринко, розумієш, з роботою в мене нині не ладилось». І знову в нас мир, і в мене спокій на душі. А ти знаєш, братухо, що це значить для праці? Ранком я встаю, немов помолоділий, іду на завод, і всяка робота в моїх руках просто горить, йде гаразд! Ось що це значить — мати розумну жінку-подругу.

Доводилось коли-не-коли після получки й випивати з товаришами. Інколи бувало й так, що йдеш додому і такі кренделі ногами виписуєш, що збоку, мабуть, дивитися страшно. Тісна тобі вулиця та й край, не кажучи вже про заулки. Хлопець я був тоді здоровий і дужий, як диявол, випити міг багато, а до хати завжди добирався на своїх ногах. Та бувало іноді й таке, що останній перегін ішов на першій швидкості, тобто рачки, проте добирався. І знову ж ні тобі докору, ні крику, ні бешкету. Тільки посміхається моя Іринка, та й то обережно, щоб я сп’яну не образився. Роззує мене і шепоче: «Лягай до стіни, Андрійку, а то сонний упадеш з ліжка». Ну я, наче лантух з вівсом, упаду, і все попливе перед очима. Тільки чую крізь сон, що вона по голові мене тихенько гладить рукою і шепоче щось ласкаве, жаліє, значить…

Ранком вона мене години за дві до роботи на ноги підніме, щоб я розім’явся. Знає, що я на похмілля нічого їсти не буду, ну, дістане огірок солоний або ще що-небудь легеньке, наллє гранчасту скляночку горілки: «Похмелись, Андрійку, тільки більше не треба, мій любий». Та хіба можна не виправдати таке довір’я? Вип’ю, подякую їй без слів, самими очима, поцілую й пішов на роботу, як шовковий. А скажи вона мені захмілілому хоч слово наперекір, чи нехай би нагримала або вилаяла, то я, їй-богу, й на другий день напився б. Так і буває в інших сім’ях, де жінка без глузду; надивився я на таких навіжених, знаю.

Незабаром діти в нас з’явились. Спочатку синочок народився, з роками ще двоє дівчаток… Тут я од товаришів відколовся. Всю получку додому несу, сім’я сталачимала, не до випивки. У вихідний кухоль пива вип’ю, і на цьому баста.

У двадцять дев’ятому році зацікавили мене машини. Вивчив автосправу, сів за баранку на вантажну. Потім втягнувся і вже не захотів повертатись на завод. За кермом здалося мені веселіше. Отак і прожив десять років і не помітив, як вони промайнули. Минули, наче уві сні. Та що десять років! Спитай кого-небудь із старших, чи помітив він, як життя прожив? Ні чорта він не помітив! Минуле — як отой далекий степ у тумані. Ранком я йшов по ньому, все було таким ясним навколо, а пройшов двадцять кілометрів, і ось уже степ заволокло серпанком, і звідси вже не розрізниш лісу од бур’яну, ниву від травокосу…

Працював я ці десять років і день і ніч. Заробляв добре, і жили ми не гірше від людей. І