Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Що це ви пам’ятаєте?— не втримуюся я, але мати відмахується: «Дуже тобі треба все знати!»
Зовсім неподалік гукнув паротяг. Посвистом довгим і тривожним, мов попереджував нас про небезпеки нічних мандрівок. Але небезпек не було. Вулиця перед нами зовсім порожня, а та самотня машина, що ми її зустріли, боялася тих небезпек, може, більше за нас. Ми йшли всі троє, всі разом, наче один. Ми вже навіть поспішали: отой свисток і був сигналом до поквапу.
На привокзальному майдані ходили люди, але це були не так люди, як тіні; тлумилися з краю в край, наче топтали безконечно кривулясту стежку, і в цьому вештанні було щось зовсім таке, як у кривулястих рухах комах у світляному колі. Ми спинилися, і одна з постатей, котрі блукали по майдану, спинилася також. Розсіяне світло ліхтарів було тут синювате, і та постать, яка спинилася супроти кас, теж здавалася синювата. Обличчя, одежа, руки, вона начебто світилася наскрізь, начебто це й справді була тінь, дорога тінь, яка приходить уночі до своїх рідних, бо їй несила витримати оцю довгу й холодну розлуку. Так, це був мій рідний дядько.
...Ніч без сну. Голова моя в постійній роботі: мозок напружено до краю, і в ньому киплять всілякі видива. Важко втримувати їх і ладнати в одну вервечку, але це робити треба: в цьому весь смисл безсоння. Коли ж руйнується ця лінія і нитка рветься, коли ці видива змішуються, як змішується фарба, тоді й приходить сон, сон справжній, звідтіля, з-за вікон, від отого ліхтаря; він як невидима тонкопрядна тканина, і я знаю, хто її пряде: всі оті мільйони нічних комах. Для того вони й збираються біля нечастих ліхтарів, адже їм треба для ткання жовтого й живого прядива світла; вони тчуть і біля самотніх вікон — в місті не може бути, щоб усі вікна та й спали; вони тчуть його біля вокзалів і фар нічних авто, поїздів, які ріжуть ніч на довгі, великі обшари, біля зірок, коли небо незахмарене, й, особливо, під місяцем. Випивають вогники цигарок сторожів та перехожих, оточують сивою хмарою нічний трамвай, який повільно і втомлено котить по рейках порожнє, освітлене зсередини, тіло. Без такого світла й справді не може бути доброго сну, без нього сон один — вічний, отож вони й летять, ті мільйони комах, палять крила і шовкопрядні писки, падають мертві на землю, але їхнє призначення таке; вони невгамовні й завзяті, і, доки світ світом, такі вони й будуть, доки світ світом, накидатимуть нам на очі прозорі, теплі й дорогі від вплетеного в них світла сітки...
Трамвай приїхав саме тоді, коли ми збиралися відходити. Ми сіли, окрім нас,— літня жінка з відвислими щоками і хлопець з обдертою валізкою. Кондукторка роздала квитки, була немолода, і в кожному її русі проступала велика нічна втома. Шкіра пальців була в неї наче шліфована від безлічі монет, які проходили крізь них, а нігті обламані.
Всі сиділи мовчки. Хиталися разом з трамваєм, і я крадькома зирнув у той бік, де сиділа з моїм дядьком мати. Материне обличчя було від світла жовте, а дядькове таки синювате; тіні лежали під очима, й очі від того ставали широкими чорними завалами; картуза дядько насунув на лоба, і від козирка теж падала тінь. Може, ота синява й була від тої тіні, подумав я, але руки, які дядько поклав на дужку переднього сидіння, були дивовижно худі, самі кістки, обтягнуті синюватою шкірою; рукави піджака були помнуті й морщені, з-під них висувалися сірі бавовняні манжети з обстрілами на краях. Зап’ястя поросли темним волоссям, і я весь час чомусь дивився на те волосся. Мати щось сказала дядькові, той мовчки хитнув головою.
Ось він, мій дядько, думав я, мій єдиний рідний дядько, і його я бачу вперше, людина, в якої половина такої ж крові, що і в мене, але я його зовсім не знаю, навіть ніколи не міг уявити собі, бо в нас і фотокартки не лишилося: всі його фото згоріли у війну разом із тим будинком, де я побачив світ. Дядька нагадувала тільки вузька, оббита цератою отоманка, мати завжди наголошувала, що цю отоманку зробив він, мій дядько,— я навіть спав якийсь час на ній. Може, оці мої сьогоднішні думки й виникли від того, адже це справді єдина по ньому пам’ятка в нашому домі, а може, й у цілому світі: дядько не встиг завести сім’ї...
Вийшли з трамвая і йдемо порожньою вулицею. Хмари над головою вже порозсувались, і в небі проклювалось уже досить зір; вони виглядали, як курчата, ті зорі, тільки шкаралущею були для них хмари. Отож вони й видавалися курчатами, мокрими й жовтими, і світло їхнє було теж наче вільжисте.
— Це вже ми тут побудувалися,— розповідала мати, і голос у неї вільжистий, як світло тих зір,— нам просто поталанило, бо однієї весни десь там, угорі, зірвало міст, і Павло наловив досить колод. Їх вистачило на каркас, а стіни забили жужелем, його там набралося біля електростанції цілі гори, і той жужіль почали продавати. На крокви матеріал ми купили, і це було нам зовсім не легко. Найважче було покрити, бо бляха — немалі гроші. Ми, правда, обійшлися, дістали старої, одні люди назбирали для себе, а тоді й продали. Постоїть якийсь час, а тоді, може, стягнемось на нову. З тою бляхою була в нас морока. Доки почистили, то зорі нам в очах стрибали...
— Я прооливив її зсередини, а тоді пофарбував,— сказав батько.— Дірки ми заліпили замазкою. Воно, правда, часом тече, але підліпимо — і нічого...
— В нас там на горищі ціла батарея,— засміялася мати.— Старі миски і каски солдатські. Як тільки дощ, то Павло, чи я, чи Коля ліземо на горище й підставляємо, коли десь починає
