Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Сьогодні ж була неділя, і я проминув іронічний материн погляд, проминув братову напівусмішку — хотілося зараз бути самому. Хотілося тиші й спокою, хоч усе всередині колотилося й нуртувало, хотілося дивного солодкого забуття, хоч я весь час був напнутий, як тятива,— я йшов, і повз мене, наче люди, проходили хати. І хати дивилися на мене порожніми зіницями, дивилося гаряче й палке сонце, і я вже не належав сам собі, був наче престаре дерево, що раптом схотіло скуштувати джерельної води і схилилося над цямриною. Біля річки паслися кози, скубли траву гуси; на камінні, яке обмивалося річкою, лежали, загорнувши голови під крила, качки; де-не-де валялися розпечені тіла пляжників, коло яких вовтузилися голі й сонні діти. Поступово я заспокоювався, хоч голова моя була каламутна: я був п’яний цим сонцем і цим днем,— на мене дихала вода, трава, пахтіли бур’яни, пахтіла вогким, свіжим духом земля, я мав от-от зійти на сугорок, звідки буде видно й ту хату, й той колодязь; і ноги мої ставали чомусь повільні й обережні. Обличчя моє витяглося, руки спустилися вздовж тулуба; я міг навіть описати себе — це довге кістляве обличчя з безглуздим запаленим поглядом, ця кострубата постать, затягнута в нейлонову сорочку, напрасовані штани, а ноги озуті в наваксовані аж до непристойності туфлі. Я підіймався під сугорок зовсім повільно, бо те, що відчував цієї миті, не піддавалося описові: тривога і біль, неясна заклопотаність, запамороченість і щастя, схвильована піднесеність і притупленість зору,— я був такий повільний і такий неповороткий, що мені вже стало зовсім важко. Поступово переставав відчувати реальний світ, я був у ньому наче ожилий камінь, який все одно лишається каменем. Так, я стояв уже на сугорку, і перед очима в мене ліг простір, заставлений хатами й скелями: звивалася вузька бинда Кам’янки, на ній, як величезні яйця, покотом лежало так багато каміння, що ледве видно було й воду; витиналися димарі броварні; сюди ближче — Подільський міст, по якому зараз їде якоїсь допотопної марки авто, їде обережно й повільно, наче намацує дорогу; сюди ближче — хата, від якої, як від кожної в цій долині, тече стежка до криниці, біля хати й біля колодязя ані душі; трохи ближче... мені заклало дихання, в очах пішли пасмуги, а губи вкрилися сухою й жорсткою лускою... сиділа на камені, впустивши ноги в воду, дівчина. Я побачив її раптово: біла блузка і темна міні-спідничка, яка майже повністю відкривала довгі матові ноги; дівчина нагнулася до води, і я побачив, як напружилася її спина,— завидніли перебиті через тонку матерію блузки пасочки сорочки й станика. Я стояв на сугорку, дивлячись на ту дівчину широко розплющеними очима — мене поступово проймав страх. То був незрозумілий, нагальний, як удар батогом, спалах. То було щось таке, чому не знайдеш ні виміру, ні пояснення. Кров прилила мені до обличчя, мороз продрав шкіру — я задерев’янів, безсилий стримати трем. Відчував, як широко розплющуються мої очі, як мене наче вдарило й обпекло; я повернувся й раптом побіг. Біг, і мені текли по лицях сльози, біг і не відчував ні світу, ні людей, не бачив ні дороги, ні будинків — на мене навалилася раптом якась дика й незрозуміла брила; я біг, як дурень: жах стьобав і стьобав мене. Лише біля Чуднівського мосту я зупинився. Зайшов під міст, і на мене впала раптом тиша. Тут, під мостом, все було наче придавлене й пригнічене. Жорства, що осипалася з-під моєї ноги, з булькотом покотилась у воду, викликавши луну. У воді шмигали вертляві швидянки і проскакували від каменя до каменя прудкі слизи. Обличчя в мене горіло від сорому. Я сів на камінь і почав студити розпалені щоки холодними як лід долонями...

Два тижні не ходив я тою долиною. З роботи повертався вже буденним шляхом — через Рудинську, тоді сідав на трамвай і їхав до Кафедрального майдану. Звідти спускався Чуднівською донизу. Брат пробував розпитувати мене про мої загадкові ходини, але я мовчав. Тільки через два тижні в мені прокинулася глуха туга. То було дивне й незвісне досі почуття. Я вимкнув був вібратор і подивився на небо. Наді мною пливли великі й блискучі купчасті хмари. Я вийшов через браму заводу і не пішов звичним шляхом. Повернув до річки і попрямував туди, де ми колись давно з нашим старим учителем шукали між прирічкової жорстви кристали шляхетного гранату. Я став на коліна й довго перекидав камінці. Нарешті всміхнувся — переді мною лежав, поблискуючи гранями, червоний гарячий камінець. Я взяв його в руку, стиснув щосили і пішов вздовж річки туди, де починається долина джерел. Кристал спітнів у моїй долоні, а я йшов і йшов. Однак біля знайомої хати не було нікого. Я навіть зупинився біля криниці і торкнувся відра. Навколо не було ні душі...

Цілі два тижні ходив я тим шляхом, затиснувши в руці червоний палючий камінець. Але біля тієї хати завжди було порожньо, аж здавалося, що в ній давно вже ніхто не мешкає. Тоді я розтулив долоню і довго дивився, як переливається червоний кристал. Туга моя була зі мною, і я пішов від знайомої криниці, вже поспішаючи. Перейшов через річку, а по дорозі розтулив руку. Камінець глухо бовкнув у воду, а я подався крутою стежкою, що топилась у заростях дерези, туди, де мали бути входи до старовинних підземель.

Позаду мене лишалася, долина джерел, позаду вже лишилися й мовчазні печери, таємниць яких, може, я й не розгадаю, а там, попереду,— місто. Я зупинився на вступі до нього й передихнув. Туга моя лишалася. Тоді я швидко, мов боячись чогось, рушив у гомінке хитросплетіння вечірніх вулиць, які мали пригріти мене. Вони мали навіки заховати мою втрату, яка таки загніздилася на споді серця.

Цей настрій я відчув ще тоді, коли побачив білу хмару з брунатним нутром: вона була як тінь випущеного на сонце