Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Мені раптом закортіло встати й покинути його. Хай залишається тут сам і витрішкується на той берег — нема мені до нього діла. Хай тримає свої таємниці при собі, вони не цікаві — таж-бо немає мені до них діла!

Брат сидів, начебто не бачачи мене. Закопилилася в нього тільки губа, і хоч як зверхньо й презирливо те робив, я зрозумів: не покину його, хто б не була та дівчина, навіть така звичайна і знайома, — я зараз єдиний, хто може йому допомогти.

Але в мені ще сидів біс. І я замугикав, немилосердно фальшуючи і немилосердно єхиднуючи.

— З тебе лихий чоловік,— пробурмотів брат.

Він не зрозумів моєї півнякуватості, і я справді розсердився. Закипів і запінився — все в мені напружилося й заволало. Я встав. Над головою голосніше залопотіло листя. Був я напружений, як тятива. Десь на греблі загорлали хлопчаки, вони ловили саком рибу і, певне, піймали щось велике.

Я блимнув на брата й побачив, що він дивиться собі під ноги, а рука його бездумно скубе і скубе з наплилого на скелю дерну травини...

Я дивлюся на матір і чомусь думаю, що вона розуміє все також. Зрештою, де може пропадати вечорами сімнадцятирічний хлопець?

— Де Микола, не знаєш?— раптом питає вона.

Вдаю, що сплю. Тоді вона сміється. Я сердито кручуся на ліжкові і бурмочу, що вона заважає спати — Перестань!— каже мати, і я розумію, мене викрито.

— Не знаю,— кажу сердито.

— Ну, гаразд, спи,— дозволяє вона, і я відвертаюся до стіни.

Я й справді заснув. Наді мною зашелестіли й зашелестіли наші дуби. Троє дубів, що охороняють наш спокій і наше житло. Троє дубів, котрим також цікаво знати, що діється навкруги. Троє дубів, від яких ніхто не сховає таємниць, але які також знають, що таке сумнів. Через це вони й розмовляють ночами так голосно. Через це такий схвильований і задумливий їхній шепіт.

Наступного дня брат чепурився знову. Натягав білу сорочку і пильно взував наваксовані туфлі. Штани випрасував сам, і я при цьому не втримався, щоб не посміятися. Він почервонів і всміхнувся куточком рота.

— Куди це збираєшся? — кинула ненароком мати.

Брат зирнув навіщось на годинник — обличчя в нього зумисне спокійне, аж байдуже.

— Гуляти. Або що?

Мати промовчала. Обличчя в неї так само зумисно байдуже. Брат замугикав, і мені аж утекти захотілося — так бездарно вони все розігрували. Мати не знайшлася, що відповісти, отож буркнула невиразно:

— Лазиш десь до півночі.

— Маю сімнадцять,— зарозуміло бовкнув брат.— І я вже, здається, не школярик.

Мати пирснула, а брат почервонів. Але лишився так само зумисно байдужий. Нагнувся й почав зав’язувати на туфлях шнурки.

— Щоб об одинадцятій був удома! — сухо наказала мати.

— Вчора я прийшов у чверть на дванадцяту,— збрехав брат, зводячись. Лице в нього стало зовсім червоне.

В матері по обличчі перебігла тінь. Підійшла до вікна й задивилася. Шелестіли наші дуби, троє могутніх велетнів, так само неспокійних, як і ми. Я дивився на матір, вона й досі струнка й не така вже стара. Але між нами все-таки неперехідна межа. Їй, мабуть, годі зрозуміти, думаю я, що діється в братовій душі. Дивиться на все згори — гора, яка неприступна й чужа для нас. У неї інші думки, виміри й рація. Дивитися й розуміти брата все-таки легше мені. Я внизу, а звідти краще видно. Я сам скоро ступлю на ту ж стежку, а мати з неї вже зійшла.

І все-таки ми з’єднані між собою більше, ніж це здається. Адже одні дуби шелестять у нас над головами і одні думки гніздяться в головах. Ми вийшли на суху й порожню дорогу — попереду горби, зарості сухостоєм, і ті горби вкрито, як павутинням, стежками тих, хто пройшов через них, і для тих, хто збирається на них ступити...

Брат пішов. І я раптом утямив, чому мати стояла весь час біля вікна. Це ж бо так просто: стати й дивитися. Для цього й приготувалася вона заздалегідь, коли брат іще збирався в хаті,— вдавала, що цікавлять її дуби. Але її цікавили стежки. Стежки на порослих травою горбах. Я сказав їй про це. Вона відійшла від вікна і знічено всміхнулася, все-таки я запопав її на гарячому.

— Не стеж за вами! — буркнула.

Від мене не сховалися її очі. Еге ж, великі й зажурені. Але я не хотів розуміти її жури. Більше того, на душі ворухнулося щось лихе. Був переконаний: не має вона права на цю журу й неспокій.

Я вийшов надвір. Западав вечір. Синій і теплий. Над горою, котра там, за мостом, сідало сонце. Велике й червоне. Коло нього палало небо, і я, сидячи під дубами, надовго на нього задивився. Мені здалося раптом, що в цій історії і в цьому змаганні, на яке заходить, мені відведено особливу роль. Як то не дивно й не смішно, я теж мав сказати своє слово.

Брат з’явився о пів на одинадцяту. Виказисто пройшов у кімнату й голосно хряпнув дверима. Це розсмішило мене, адже коли приходить пізніше, ступає