Курилася доріженька - Роман Купчинський

Весело чогось Зваричеві на душі, сам не знає чого. Немов везе Бог зна які милі новини.

Скрутив у вуличку, що біля церкви і панотцевого городу…

На льоху, як звичайно, вигріваються собаки. Зірвалися з дзявкотом і просто на нього.

— Гектор! Неро! Що, дурні, не пізнаєте? — крикнув до собак, і страшні звірюки зразу присмирніли. Тільки на ровер дивилися спід ока.

З кухні вибігла дівчина, щоб, як звичайно, боронити когось перед псами, але, побачивши, що то «панич зі школи», завернула з половини дороги.

Петро поставив ровер під хатою і почав обтирати лице хусточкою. Недалека дорога, але день гарячий і порохи на дорозі.

Крізь отворене кухонне вікно виповзував легенький димок, а з ним розкішний запах паленої кави.

«В сам раз!» — подумав Зварич і аж усміхнувся до славної бужанської кави. Не раз добра кава — це одинока річ, чим може похвалитися попівський дім і чим заслуговує собі довшу пам’ять у новому поколінні.

Кавові міркування Петра перервала пані Керницька, що з млинком від кави з’явилася на порозі.

— Пане Зварич, доки ви там будете гуздратися. Всі вже так чекають на вас, а ви, як панна, чепуритесь.

— Цілую ручку! Я зараз. Дуже опорошився і зіпрів.

— Ет, що зіпрів. Ходіть-ходіть скорше. Нема в нас дуже так до кого робитися гарним.

Зварич рад не рад мусив іти як стояв. Помиляється пані Керницька, коли каже, що нема до кого робитися гарним, їй усе здається, що Наталка ще дитина. Не бачить ні тих грудей, що недискретно напинають суконку, ні тих плечей, що вже золотий пушок дістають, ні тих рук, що чимраз більше, обточуються. Для. пані Керницької сімнадцять літ — то ще дитина.

Пригладив розбурхану чуприну і рушив до покою.

На порозі до їдальні стрінув уже всіх: і дядьків, і отця Керницького.

«А панна Наталка де?» — мало що не вирвалося йому. Але вкусився за язик і привітався.

— Як ся маєте, пане Зварич, — заговорив отець Керницький. — Чекаємо на вас і чекаємо, а ви з жінкою забалакались, а про нас забули.

— А, власне, якби не я, то пан Зварич ще стояв би під хатою, — говорила пані Керницька. — Причепурювався, як на празник.

— Ну, панна в хаті, не випадає! — підсміхнувся Городюк і моргнув оком через окуляри.

— Яка там панна! — махнула легковажно рукою пані Керницька.

Пані Городюкова не забирала слова. Висока, сива як голуб, гарними чорними очима дивилася з любов’ю на Петра, що стояв серед кімнати, свіжий, здоровий, опалений сонцем і рум’яний на лицях. Здавалося їй, що це не сестрин син, а її власна дитина — так любила вона отого «хлопчиська паскудного», як не раз говорила йому.

— Ет, ви тут за панни почали… — знетерпеливився отець Керницький. — Я цікавий, що там нового в місті… Ходіть, молодче, сідайте та розказуйте! — звернувся він до Петра і, взявши його за руку, повів до канапи та посадив поруч себе.

— Війна зі Сербією вже почалася, — став розповідати Зварич.

— Вже почалася! — покрутив недовірливо головою отець Керницький. — А ми знаємо, що щойно тільки виповіджена.

— Військо вже їде, і нині рано, як кажуть, мали початися перші бої.

— «Мали початися» — то ще дуже далеке до «почалися», — заопонував панотець.

— Як же це? — здивувався Городюк.

— Зовсім просто, господине! Моя думка така, що серби скапітулюють і не буде кровопролитія.

— То ви, отче, не знаєте сербів… Я особисто не маю нічого проти того, щоби сербам трохи втерти носа. Забагато наброїли.

— І я те саме кажу, — обізвалася пані Керницька. — Зачіпалися на кожнім кроці…

— То правда, пане добродію, — погоджувався панотець, — але все ж таки воно ліпше було б, якби якось мирно цілу ту справу полагодити.

— Як ви це розумієте? — спитав Городюк. Отець Керницький звернув до нього свою кругленьку лису голову і затріпав розчепіреними руками.

— Я ж казав як, пане добродію: серби скапітулюють, і буде по всім.

— Дав би Бог, — зітхнула пані Городюкова. — Мені чогось їх, знаєте, панство, жаль. Все ж то слав’яни…

— Добрі слав’яни, — обрушилась пані Керницька. — А що вони болгарам недавно виробляли?!.

— То, Юльцю, зовсім, пане добродію, інша справа, — почав боронити сербів панотець.

— Лишім, панство, слав’ян! — перебив Городюк. — Слухай, Петре, а що там з Росією чувати?

— Мобілізує. Кажуть, що за день-два може вибухнути війна між нею, Австрією і Німеччиною.

Отець Керницький хвилю мовчки кліпав очима, збираючи думки, а далі підняв руки до неба.

— Бог ласкав, пане добродію, не допустить до такого нещастя. Ще нехай би там, пане добродію, зі Сербією билися. Але з Росією, борони, Боже. Нещастя було б. Таж то сила! Хто може з нею зачіпатися!?..

— Сила, але на глиняних ногах! — докинув Городюк.

— Те-те-те, господине. То в вашім «Ділі» так пишуть.

— В «Ділі» пишуть те, що правда. Ти сам нарікав під час російсько-японської війни, що в Росії крадуть, як круки, — докинула від себе пані Керницька.

— Юльцю! Чи я кажу, любо, що не нарікав? Але пан директор що іншого твердить.

— Я тільки стверджую факт, отче-добродію. Росія — велике дерево, але підгннле, спорохнявіле, і перша-ліпша буря його переверне.

— Думаєте, може, господине, що ваші «Соколи» і «Січі» перевернуть його? Помалу, помалу.

Директор нервовим рухом відгорнув з-під горла бороду, а далі скинув окуляри і почав їх чистити.

— Хто знає! — вимовляв з притиском і усміхаючись злобно. — Може, наші «Соколи» і «Січі» таки перевернуть догори ногами вашу матушку…

Отця Керницького став нараз тиснути ковнірець, і він витягав, як міг, свою коротку грубу шию з нього.

Пані Городюкова не віднині знала, що чищення окулярів у чоловіка а тиснення ковнірця в отця Керницького означає поденервування, і тому прийшла загроженому мирові на поміч:

— Слухай, Петре, — звернулась до вихованка, — а як там у Золочеві? Спокійно, як звичайно?

— Спокійно воно ніби є, але не як звичайно. Багато військових, по казармах страшенний рух. Одна сотня трийцятьп’ятого полку відходила нині на Броди.

— Одна сотня — то ще не армія, — сказав Городюк, вже спокійний і з вичищеними окулярами на носі.

— Кажуть, що минулої ночі багато артилерії відійшло, а кавалерія мала також іти. Все на російську границю.

— А як люди?

— Жиди найбільше гарячаться. Патріоти такі, що й не приступай. Нині рано на Валах співали гімн, а якийсь хлоп не скинув шапки. Кинулися на нього, ледви вирвався.

— Певно, вони перші до такого, — промовив гнівливо Городюк. Він їх недолюблював віддавна і довів до цього, що в селі був тільки один жид.

— Вся біда через