Курилася доріженька - Роман Купчинський
Крізь товпу протискається Василя Татаринового жінка, що то її Мариночкою кликали. Висока, смаглява, старша вже, хоч ще сивого волоса в неї не знайдеш. Завсіди весела і говірка — нині якась мов не своя. Тільки що відважніша від других жінок, тому й зважується між мужчин улізти.
Станула біля діда Федорія і помалу, непевним голосом запитала:
— Діду, а то всі хлопці на ту війну підуть?!
Дід Федорій глянув на неї спідлоба і якось неохоче відповів:
— Всі не всі. А ті, що мають піти.
— А мій Миколка!? — вирвалося з її дрижачих уст. Здавалося, що вона жалує тих слів і рада б їх завернути, та вони вилетіли — і пропало.
Дід кепкуюче посміхнувся:
— Тю на тебе! Таж твій Миколка в війську служить. Як же ж не має йти?!
Мариночка не тратить надії: мовби все залежало від діда Федорія — так його очима просить…
— Може, його не возьмуть… Він же такий делікатний. Де йому ту війну витримати!?..
Дід насупився як сич.
— Диви, яка мудра! То молодого цісаря забити могли оті серби, а твій син не може піти на війну?! Я сам, якби мене тільки взяли ще, то пішов би. Все-таки щось буду робити…
А потім, зітхнувши:
— Але нащо їм такого старого луба! Як я був такий, як твій Миколка, то співав, як ішов на війну.
І на знак, що авдієнція скінчена, дід Федорій відвернувся від Мариночки і тихою ходою поправцював через майдан. Тільки що не йшов він, як перше, згорблений, а випростався, скільки змоги, і капелюх якось бадьоріше посадив на голові. Почув старий вояка запах гарматного диму, пригадав собі жорстоку велич бою, і кров живіше заграла в старому тілі. Війна — це щось такого, що хто перебув її, рідко без гордости згадує про неї. Завелика небезпека смерти, щоби, оминувши її, не чути розкоші на згадку про це. З відходом діда Федорія не було вже між зібраними особи, що притягала б увагу всіх.
Потворилися малі гурти, і то дивна річ на селі: не гурти родин чи рівних маєтків, а гурти рівних літ. Інстинкт наказував сходитися тим, які належали до одного річника, разом ставали до бранки і разом служили при війську.
На тому місці, де перед хвилею викладав свої погляди дід Федорій, опустіло.
Тільки Мариночка стояла як заворожена, а зір її летів кудись понад хати, понад поля, далеко-далеко, де в великому місті Відні син Миколка служив при уланах. Летіло за зором і материне серце та раненою голубкою припадало до кованих воріт столичної казарми…
Довкола Мариночки шуміли розмови, як вода в річці, то тут то там виплигували понад товпу вигуки, мов пструги з бистрої хвилі, а Мариночка стояла непорушно, як самітна береза над водою, і тільки думки летіли в далечінь, і тільки уста нечутно ворушились. Молитва до Бога чи лист до сина…
Нараз усі розмови стихли, мовби ножем перетяв.
Дорогою, що спускалася вниз біля громадського дому, їхав хтось на ровері. Мурований шлях стелився скатертю під колеса ровера, але зараз за ним піднімався і котив куряву навздогін.
— Либонь, з Золочева! — кинув хтось між товпу здогад, і голови повернулись у сторону куряви.
Вона швидко зближалась, і бистріші очі вже розпізнавали убрання на приїжджім. Біла сорочка з виложеним ковніром, попеляті штанці до колін, а на голові сивий спортовий кашкет.
— Панич від нашого директора! — сказав хтось голосно і побіг на дорогу. За ним подався й собі хто цікавіший.
Ровер, з’їхавши з горба, в повнім бігу зближався швидко до гурту. Бистрі очі добре розпізнали: на ровері їхав «панич від директора» — Петро Зварич, молоденький студент прав, що завжди перебував у свого дядька, учителя в Бужанах, на вакаціях.
Ще змалку відумерли його батьки, спершу мати, а за нею і батько — священик, і Петро остав круглим сиротою. В гімназії давав собі раду сам, а на вакації приїздив до дядька Городюка, що мав рідну сестру його матери. Бездітні Городюки прийняли його за рідного сина, а він теж приліг серцем до тих щирих людей, як до своїх найближчих. Весь час гімназійних студій удержувався з лекцій, а в вищих класах заробляв навіть стільки, що міг і вбратися старанно, і видати зайвий гріш на люксус: совганку і танці.
Веселої, безжурної вдачі, ніколи не зражувався хвилевими невдачами. Не повелося раз — пробував удруге, а не пішло і за другим разом — брався втрете за діло з таким запалом, якби це було за першим разом.
Товариші зі школи любили його і за веселу вдачу, і за його добре серце. Ніколи не відтягався від підповідання і не жалував давати до відписування задачі. Змалечку дуже слабосилий, під впливом спортів розрісся, покріпшав. Це запевнювало йому визначний голос у своїм класі, пошану в нижчих, а «запанбратство» в вищих. Фізична сила зродила в нього певність себе, може, трохи й завелику, а, получена з уродженою задиркуватістю, приводила не раз до прикрих інцидентів, над якими Петро завсіди щиро потім жалів.
Скінчивши гімназію, записався на права і отеє вже рік сидить у своїх дядьків на селі. Ні слухати не хотіли, щоб він ішов куди-небудь на лекцію.
— Хіба ж не маєш що в нас їсти! — говорив старий Городюк.
— Все ж таки прикро сидіти вам на карку.
— Не будь смішний. Дітей у нас нема, стає на нас двоє — стане і на тебе.
А стара Городюкова додавала:
— Яка ж твоя наука буде, коли лекція тобі півдня забере?! Сиди в нас, учися. І тобі ліпше, і нам приємніше.
Петро остався і відразу взявся до книжки, щоб не заслужити собі назви залізного правника, яких тільки було в околиці.
Помужнів багато за цей рік. Здорове повітря Бужан розвинуло груди, сонце осмалило лице, а вітер засіяв легенький вусик під носом.
Гарний з. нього був хлопець. Високий на ріст, тонкий у поясі і широкий у раменах. Тонке чорне волосся кучерявилось на висках і над чолом, брови сходилися майже над рівним носом, тільки розділяла їх пруга, що йшла поперек через чоло. Це знак від кінського копита і пам’ятка від сивого коня, що ще в батька
