Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк
Пісня обірвалася на півслові: дівчата злякано посхоплювалися на ноги, готові чкурнути за двері, а кілька парубків стали ховати їх, затуляти своїми плечима від чужинців. Але Даніель і саксонці зупинилися на порозі, поговорили трохи поміж себе й привітно замахали руками, показуючи, що прийшли з добрими намірами.
– Гулять-гулять… Петь! Мы слюшать, – ламаною російською звелів Дані, весело стріляючи чорними очима по дівочих голівках.
Дівчата підкорилися тому наказові, проте повсідалися подалі від порога – хто за столом, під покутем, хто на дерев’яному ліжку за піччю. На довгій, від стола аж до мисника, лавці під стіною лишилися місця для несподіваних прибульців.
Кілька хвилин стояла тиша: місцеві вечорничники та непрохані гості роздивлялися одні одних. Сільських цікавили французькі мундири та мушкетони за плечима, саксонці продовжували пасти очима дівчат, а Дані прикипів раптом поглядом до дивного струнного інструмента, схожого на скрипку.
То, власне, й була скрипка, поліська «видовбанка», зроблена сільським самоуком із сухого стовбура груші. Інструмент не мав нижнього та верхнього дек, обичайок, резонаторів та інших елементів, властивих класичній скрипці. У шматку дерева було просто видовбано виямку потрібної глибини та ширини, над заглибиною натягнуто струни.
Самоуків у селі не бракувало. Чи не кожен парубійко, який підріс до пастушого рангу, вмів змайструвати з деревини сопілку чи трубу, «вабика» для приваблювання звірів і птахів чи очеретяного пищика. Але щоб виготовити «видовбанку», потрібні були і майстровиті руки, і неабияке терпіння, і чимало часу, якого в селізавше бракувало. Та й навчитися грати на такому інструменті не кожному вдавалося. Тож зустрічалася скрипка-«видовбанка» на поліських теренах нечасто й завжди привертала до себе увагу на сільських святах.
Про все це я дізналася пізніше, коли оселилася у Старолісах і наслухалася місцевих розмов. А тоді так само, як і Даніель, здивовано розглядала інструмент.
Юний скрипаль, ще підліток, угледівши Даніелеву зацікавленість, підняв свою «видовбанку» з колін, притиснув до грудей і гонорово торкнувся струн. Хотів здивувати дженджуристих вояків – а бачте, мовляв, як у нас уміють! Дивіться та вчіться! Звук пролунав трохи глухувато, ніби пташка спросоння скрикнула, потім вирівнявся, зазвучав вище й дзвінкіше. Хлопець весело притупнув ногою.
Ой мала я чоловіка, чоловіка мала, Посадила на пеньочку та й ворона вкрала…Даніель прислухався, кивнув головою, наче підтакнув мелодії, усміхнувся. Тоді хутко притиснув мене до грудей. Я аж затремтіла від збудження, коли він ніжно провів рукою по моїх граційних вигинах, ніби погладив кохану дівчину. А тоді торкнувся смичком струн – і моя душа завібрувала, заспівала.
Такої реакції слухачів ми ще ніколи не зустрічали. Вони дивилися з таким захватом, неначе на з’яву небесну. Даніель аж розцвів від такої уваги, видобував з мене мелодію за мелодією і весело стріпував чорним чубом. Бідний хлопчик! Він не здогадувався, що вразила цих молодих селян не його віртуозна гра і не мелодії класиків світового музичного мистецтва, про яких ті й гадки не мали. Їх приголомшила я! Моє прекрасне ялинове тіло, що аж пашіло червоним лаком, витончені лінії «стану», елегантні ефи, моя душа з унікальними вібраціями, що вихоплювалися з корпуса та робили звучання неповторним. Вони такого ще зроду не бачили й не чули.
Що Париж, що Староліси – люди в основі своїй скрізь однакові, всі з одного тіста зліплені: хочуть любові та ласки, когось ненавидять, чогось бояться. Мій червоний колір і тут породив купу чуток, ба навіть посіяв містичний острах. Поліське село, відгороджене лісами та болотами від збуреного війнами й технічними новаціями світу, ще й досі поклонялося духам природи і вірило в надприродні сили. Реальність у ньому тісно перепліталася з легендами та міфами, а християнська віра мирно співіснувала з язичницькими віруваннями у вовкулаків і перевертнів, домовиків і русалок та в усіляку іншу лісову силу й болотяну нечисть. Наступного ранку воно вже гуло розтривоженим вуликом. Казали: французький поручник хвалився, що навіть у бою не розлучається зі своєю скрипкою, бо вона зачарована, її не беруть ні кулі, ні шаблі. Дивувалися: як то так, щоб кулі скрипку не брали? Із вуст у вуста передавали історію про те, що скрипка нібито просочена дівочою кров’ю: дівчина до нестями кохала молодого француза, тож навіть після своєї смерті залишається поруч із ним, оберігає його.
Про те, що я чарівна, Даніель і справді сказав жартома. Його жарт упав на сприятливий ґрунт. Та нікого й не цікавило – правда це чи вигадка. Новина зі швидкістю осіннього вітру гуляла селом і зупинити чи спростувати її ніхто вже не міг. На одній вулиці говорили, що красуня дуже сумувала за хлопцем, коли він пішов на війну та не подавав звістки про себе, а як сум душу висушив, померла від туги. На другій, навпаки, – що юна красуня зрадила коханого, який її шалено любив, і той не простив їй цього…
Та все село сходилося на одному: щось у цій дивній скрипці є особливе, щось таке, чого не може мати звичайний шматок ялинового дерева зі струнами, – якась неземна магічна сила, якесь ворожійство, що надає «червоній
