Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк
Вочевидь, уже ранок, бо світло у прямокутнику одвірка не примарно-тьмяне, як минулого разу, а кольору топленого молока, ледь-ледь підрум’янене першими променями. Втім, сяйнуло воно перед Анною всього на кілька секунд: створіння у тій самій сірій волохатій кацавейці хутко, як вуж, прослизнуло крізь двері й зачинило їх на ключ із середини. Чи то не хотіло, щоб його полонянка дізналася, яка зараз пора доби надворі, чи боялося, щоб вона раптом не надумала кинутися навтікача з цієї смердючої пастки.
Цього разу чоловік поставив на стіл старого плетеного з темної лози круглого кошика – зазвичай у такі збирають картоплю під час копання. Дістав із нього чавунного казанка з вареною бульбою, два квашені огірки, півлітровий слоїк з кислим молоком.
– Їж!
Анна не ворухнулася. Її знудило від самого вигляду закіптюженого казана, зашмуляної, хтозна-скільки разів уже використаної целофанової торбини, з якої на стіл витікав каламутний огірковий розсіл.
«Павук» незадоволено гмикнув і здивовано закліпав очима.
– І чого ото приндитись, шудрата?!4 Лучче шудри свої причеши. А то… «Розпустила Дуня коси, а за нею всі матроси…» А ти не Дунькою звешся? Ні? А як?
– Химкою.
– Не бреши. Так ниньки дівчат не називають.
Він підсунувся до Анни, короткими пальцями відкинув пасмо волосся з її обличчя, провів ними по голові, як гребінцем.
– О, вже не шудрата.
Стягнув з Анни ковдру з білими латками випнутої з-під протертої тканини вати, хазяйновито розстелив її на дерев’яному лежаку, розгладив обома руками. Та враз передумав – різко зірвав ковдру з постелі й накинув Анні на плечі. Взявся загортати її, як маленьку дитину. Анна злякано відсахнулася, випручалася. Боялася, що він зараз накинеться на неї.
«Павук» розізлився, грубо відштовхнув її до стіни і підсунувся до стола. З цього одного штурхана вона зрозуміла, яка страшна сила прихована в чіпких і тонких, як павучі лапи, руках. Від такого не втечеш. Та ще й коли двері на ключ замкнені, а ключ у його кишені.
– Їж, кажу! Бо наб’ю! Не петрівка повторяти разів кілька. Сказав раз – і їж. Не нервіруй мене! – Він замахнувся, ніби збирався вдарити, але в останню мить опустив руку. – Їж, бо охлянеш та й клячею станеш. А нащо мені кляча? Кляча, кажу, мені нащо? Щоб на її сухих ребрах грати? Не хочу здихлі. І пампухи тоже не хочу. Пампуха-ропуха… Ропуха-верескуха… Жінка повинна бути як вишня в соку, а ще – слухняна та здорова. Здорова, як корова! – Він голосно гигикнув, прикривши рота долонею. – А ти слухняна?
Анна пересилила огиду, мовчки дістала із закіптюженого казанка картоплину. Бульба виявилася недовареною і недосоленою. Не могла її проковтнути, хоч від учорашнього обіду навіть рісочки в роті не мала. Потяглася до слоїка – краще вже кисляку випити.
Плескате обличчя навпроти розтяглося в задоволеній посмішці. – Правильно. Нема чого гемби5 надувати і брикатися, як тая кобилка норовиста. Ти знаєш, хто ти? Ти мій подарок на менини. Значить, мусиш мене слухатися. І їсти добре повинна. Весіллє буде після Різдва. Зараз не мона. Знаєш чого? Бо пилипівський піст. Хто ж у піст жениться? Хіба антихристи. Їж-їж, наїдайся. У мене бульба, як лагодзінки6. До Різдва поправишся.
Друга картоплина випала з Анниної руки. Ледве оговталася від почутого. А він уже знов «кажана» до очей підносить.
– Гм… І справді сині… Як волошки… Я люблю волошки… Такої молодухи більш ні в кого немає. А Явдоха казала, що за мене ніхтоне піде. От дурне бабисько! Таке дурне, як сало без хліба!
– І хто ж вам… такий подарунок зробив? – запитала ніби між іншим, намагаючись стримати тремтіння.
– Не викай мені! Хіба молодий і молода викають між собою? – Він підскочив на табуретці, як ужалений. Але на запитання не відповів. – І бульбу не розкидай! Смітиш тут харчами… В мене тої бульби повний льох. Але ж я старався, варив, а вона – під ноги… Гріх! Скоро станеш мею жінкою, то я з тобою не так побалакаю!
Я тебе навчу, як треба їдло шанувати.
Посмішка перейшла в гримасу, брови засмикалися, очі під бровами заметушилися, затріпотіли, як два сріблясті мальки, викинуті з озера на суходіл. І чого він так розлютився?
На! – тицьнув таку саму, як і вчора, пігулку до Анниних вуст. – Ковтай! Ковтнула? Ковтнула, питаю?
Анна мовчки кивнула головою. Її тіпало як у пропасниці, не знати, від чого більше: від страху чи
