Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк

– Мо’, пити схочеш…

Ще трохи пововтузився, посмикав тонкими руками та ногами, як павук у павутинні. Дістав із кишені білого сухаря, поклав біля слоїка з кисляком і почовгав до дверей. Знову озирнувся.

– Там у кутку відро…

Клітка зачинилася.

Та за кілька хвилин у дверях знову зашкрябав ключ. «Павук» приніс жіночого кожуха, накинув його поверх ковдри. Потупцяв на місці і, не мовивши й слова, вийшов.

У півмільйонному війську, яке Наполеон повів на Росію, були не тільки французи та стотисячна армія поляків, а й італійці, австрійці, баварці, саксонці… Іноземці воювали з примусу, тож їх найменше цікавили харизма та далекосяжні плани Наполеона. Вони не вельми рвалися до бою і не гребували мародерством на чужій землі. Та ще більше грабувало місцевих селян російське військо – забирало у посполитих своєї ж Російської імперії харчі, фураж, вози, коней, волів та й самих їх забривало у солдати, перетворюючи на гарматне м’ясо. Чимало волинян, для яких ця війна була чужою та які не хотіли коритися жодній силі та жодному імператорові – ні французькому, ні російському – пішли до лісу, за спасенні поліські болота. Лише вони знали потаємні стежки через драговину, до якої зайди навіть підступити боялись. У лісах селяни створювали загони, які влаштовували на лісових дорогах засідки. І хоч російський генерал Тормосов писав у звітах імператорові Олександру Першому про величезний патріотизм волинських партизанів, які грудьми стали на захист Російської імперії та імператорського престолу, саме його солдатам найчастіше діставалося від місцевих. Бо що принесе той француз Наполеон Бонапарт, вони не знали, а от від російського царя-батюшки вже натерпілися вдосталь і не поспішали віддавати нажите тяжкою працею його офіцерам. Напади закінчувалися по-різному: здебільшого перемагали селяни, які несподівано з’являлися на лісових дорогах і знову привидами зникали в хащах, але бувало, що й військовики брали у полон своїх нападників.

Від одного з таких лісовиків Даніель почув історію про загадкове озеро, з якого вже кілька століть чути мелодію дзвонів. Нібито колись, у давнину, й до цих неприступних нетрищ дісталася монголотатарська орда. Набіги ординці вчиняли за однаковим сценарієм: у черговому поселенні спочатку скидали дзвони із дзвіниць, грабували церкви, а тоді бралися до людей – забирали молодь у ясир, викрадали дітей. Та в цьому селі («оно воно тамечки, за лісом») сталося диво: щойно ординці полізли на дзвіницю, аби поскидати з неї дзвони, як земля почала осідати, провалюватися, забираючи із собою і церкву, і ворогів. За кілька хвилин у провалля заструменіла вода з підземних джерел. Так з’явилося озеро з чистою, як сльоза, і цілющою водою. Оті дзвони затопленої церкви й досі озиваються із самого дна озера.

Селянин божився, що колись у лісі, як заготовляв деревину, сокирою ногу поранив, а цілюща вода з озера так затягнула рану, що й сліду від неї не зосталося. (Він закасував полотняну холошву та виставляв напоказ свою худющу ногу, на якій і справді навіть рубця не виднілося. Та хтозна, чи той рубець узагалі колись був на його жилавій нозі?) А ще в селі люди полюбляють сидіти на березі та слухати, як вода грає, а грає вона так, що аж за душу бере – ніби на дні дзвонар сидить і за бомкала дзвонів смикає. Казав, як не вірять пани французькі офіцери, то хай поїдуть і подивляться та послухають – такого дива дивного більш ніде у світі немає.

Даніель, вирушаючи на війну, трохи підучив російську. Та місцеві мешканці розмовляли не російською, а зовсім не схожою на неї мовою. Тож французам під час спілкування з ними доводилося покладатися на тлумача. Чи справді саме так розповідав той лісовий чоловік, чи тлумач неточно переклав – важко сказати. Бо легенда така на Поліссі є, і дзвони, подейкують, із-під води справді чути, але не щодня, а тільки на певні свята. Даніель, природжений музикант, так спалахнув бажанням послухати ту дивовижну мелодію озерних дзвонів – не спинити. Кортіло, мабуть, і трохи помандрувати й розважитися. А може, сама доля втрутилася та підштовхнула молодого офіцера в дорогу, що мала змінити все його життя.

Увесь день Даніель підмовляв трьох молодих рудоголових саксонців вирушити до загадкового поліського села. Ті спочатку відмовлялися: їх абсолютно не цікавили якісь там дзвони, що озиваються крізь воду, та й сама цілюща вода їм ні до чого – на їхніх загартованих війною тілах не те що ран, жодної подряпини немає. От якби чимось поживитися чи хоча б харчів прихопити, тоді інша річ. Я хвилювалася не менше за Даніеля. Думала, що цього разу він не візьме мене із собою, а відпустити його самого було страшно. Та як би він мене залишив!

Це сталося останньої неділі вересня, пополудні. Даніель і ті троє хлопців, з якими він домовлявся напередодні, осідлали баских першеронів і потай покинули військові позиції неподалік Любомля. На піщаній лісовій дорозі, що в’юнилася між височенними столітніми соснами, пришпорили коней. Ті, розриваючи могутніми грудьми густий туман, летіли над землею так, ніби їх також кликав до себе загадковий озерний дзвін.

Коли Даніель приїхав до села, назву якого навіть вимовити не міг, я була ще просто скрипкою. Тулилася до Даніелевого плеча, крізь шкіру речового мішка чула, як б’ється його серце.

Поява чотирьох французьких вояків неабияк наполохала молодь, яка зібралася у дерев’яній, пофарбованій на синє сільській хаті під новою солом’яною стріхою.