Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

Лише споглядальній свідомості Ізмаїла Мелвілл дає побачити істину. Ця істина з погляду ортодоксальної теології крамольна й жахлива. У Всесвіті нема сил, що спрямовують життя людини й суспільства. В ньому нема ні бога, ні провіденційних законів. У ньому — тільки невизначеність, безмірність і порожнеча. Його сили нікуди не спрямовані. Він байдужий до людини. І нема чого людям надіятись на вищі сили. їхня доля — в їхніх власних руках.

Цей висновок надзвичайно важливий. По суті, вся філософія в «Мобі Дікові» покликана допомогти в розв’язанні питання про те, як поведуться американці в момент прийдешньої катастрофи. Оповідаючи трагічну історію «Пеквода», Мелвілл ніби попереджував співвітчизників: не ждіть втручання вищих сил. Тих сил, провіденційних законів, божественного розуму не існує. Доля Америки залежить тільки від вас!

«…коли душа поета дозріла і думка його зміцніла, природа відокремлює від нього складені ним вірші й пісні і посилає мандрувати по світу це відважне, невтомне, нетлінне потомство, якому не страшна несталість подій у нетривкому царстві історичного часу…» Ці слова Емерсона можна прикласти не тільки до «віршів і пісень», а й до будь-якого мистецького твору, в тому числі й до шедевра Германа Мелвілла.

«Мобі Дік» вирушив у самостійне плавання 1851 року. Ось уже понад сто тридцять років пливе він в океані духовного буття людства, то непомітно, майже зникаючи в глибині, то зринаючи на поверхню і привертаючи до себе загальну увагу. В останні кілька десятиріч інтерес до творчості Мелвілла буквально затопив американську критику. Монографій і книжок Про нього вже нараховуються десятки, кількість дисертацій і статей давно перевалила за тисячу. Виник навіть іронічний термін «мелвіллівська індустрія», що об’єднує всі види діяльності на ниві мелвіллознавства і примушує згадати про китобійний промисел.

«Мобі Дік» зробився жаданою здобиччю критиків, філософів, психологів і навіть богословів, які виходять на велике полювання, озброївшись хто як може. Структуралісти й «нові критики» ріжуть його на шматочки делікатним скальпелем, гадаючи, що головний сенс міститься саме в шматочках і в тому, як вони складені; фрейдисти стромляють у нього гарпуни й силкуються витягти його з води (навіщо китові вода, коли вся річ у підсвідомості, придушених потягах та комплексах?); юнгіанці й міфокритика гатять по ньому гранатами з гарпунних гармат, сподіваючись відшукати в розтерзаній туші невловний «архетип». Проте Мелвіллів «Мобі Дік» наділений невразливістю легендарного Білого Кита. Його не візьмеш ні гарпунами, ні гарматами. Від критичних наскоків лишаються тільки бризки, піна та уламки, а Левіафан пливе собі далі, розтинаючи хвилі могутнім лобом.

Ряснота тлумачень «Мобі Діка» — не тільки результат умисних чи невмисних методологічних збочень. Це ще й певна закономірність, зумовлена внутрішньою якістю роману, спільна для багатьох видатних явищ світової літератури. Візьмімо, приміром, історію тлумачення невмирущої трагедії про принца датського. Яких лишень Гамлетів не перебачили глядачі за останні триста років. Були серед них літні й молоді, сильні й слабкі, вольові й безвільні, інтелектуальні й емоційні, бунтарі й конформісти. Котрий з них був «правильний»? Цілком очевидно, що така постановка питання не законна. І, звичайно, мав рацію Джон Гілгуд, твердячи, що кожне покоління повинне прочитувати «Гамлета» наново і знаходити в ньому «свої» проблеми й цінності. Те, що хвилювало читачів середини XIX сторіччя, може залишити байдужими сьогоднішніх і навпаки.

«Мобі Дік» саме така книжка. Вона не може застаріти, бо кожне нове покоління читає її по-своєму, в світлі свого власного історичного й духовного досвіду. В видавничій анотації на одну з останніх значних монографій про Мелвілла говориться, що її автор пропонує нове прочитання «Мобі Діка», яке співвідносить проблематику і всю художню систему роману «з турботами й страхами людини, що живе в кінці XX сторіччя, неминуче приречена забруднювати атмосферу, отруювати озера й річки, стирати з лиця землі природні краєвиди». І це не пуста реклама. Дослідник і справді трактує роман як книжку про долю людства, якому відкриті два способи існування: в антагонізмі з природою або в органічній єдності з нею.

Мелвілловому «Білому Китові» судилося довге життя. Ще довго борознитиме він простори людської свідомості, і кожне нове покоління читачів, беручи в руки великий американський роман, може вигукнути разом з капітаном Ахавом: «Лице в лице зустрічаю я тебе сьогодні, Мобі Діку!»

Юрій КОВАЛЬОВ.

МОБІ ДІК, АБО БІЛИЙ КИТ

Роман

НА ЗНАК МОГО ЗАХОПЛЕННЯ ЙОГО ГЕНІЄМ

ЦЯ КНИЖКА ПРИСВЯЧЕНА

НАТАНІЄЛЕВІ ГОТОРНУ

ЕТИМОЛОГІЯ

(укладена одним молодшим учителем гімназії, що помер від сухот)

Той блідий учитель — у зношеній одежі й сам ніби зношений увесь: і тілом, і душею, й розумом, — і тепер стоїть у мене перед очима, як живий. Він, було, все стирав пилюку зі своїх старих лексиконів та граматик якоюсь чудернацькою хусточкою, наче на посміх оздобленою строкатими барвами прапорів усіх відомих націй світу. Він любив стирати пилюку зі своїх старих підручників: ця робота немовби делікатно нагадувала йому про те, що він смертний.

* * *

Коли ви беретеся навчати інших і пояснювати їм назву кита в нашій мові — WHALE, а самі, як невіглас, пропустите літеру Н, хоч у ній міститься трохи не все значення слова, то ви введете людей в оману.

Р. Гаклейт

WHALE. […] Швед, і дат. hval. Назва цієї тварини пов’язана з уявленням про округлість чи про котіння, бо датське hvalt — «вигнутий» або «склепистий».

Словник Вебстера

WHALE. […] Майже безпосередньо з гол. і нім. wallen; англосакс, walw-ian — котитись, валятись.

Словник Річардсона

הז — давньоєврейське

ϰητος — грецьке

CETUS— латинське

WHOEL— англосаксонське

HVALT— датське

WAL— голландське

HWAL— шведське

WHALE— ісландське

WHALE— англійське

BALEINE— французьке

BALLENA — іспанське

Пекі-нуї-нуї — фіджійське

Пехі-нуї-нуї — еромангоанське[1]

ЦИТАТИ

(дібрані одним помічником помічника бібліотекаря)

Ви пересвідчитеся, що цей бідолаха, помічник помічника, невтомний копун і книжковий хробак, обнишпорив цілі ватіканські книгозбірні та всі ятки вуличних букіністів на світі, аби визбирати будь-які побіжні згадки про кита, котрі лишень зміг він знайти в усіляких книжках — церковних і світських. А тому оці твердження про китів, перемішані тут без ніякого ладу, хоч вони і автентичні, не слід вважати якимсь Євангелієм китознавства; принаймні не в кожному окремому випадку. Аж ніяк. Ці уривки з давніх авторів взагалі і з поетів