Green Card - Володимир Кошелюк

Цілий вечір я мив деталі в солярці, змащував, складав. Револьвер відливав синявою, наче тільки з конвеєра. Набої теж чудово збереглися, ніде ні цяточки. Лишилось спробувати, чи гожі.

Наступного дня я забився подалі в ліс, аж до покинутого глинища. Наган робив, як часи. Набоїв двадцять чотири штуки. Я відстріляв п’ять, лише один дав осічку.

Нормально. Тепер – «колеса».

В інтернеті я швидко знайшов потриману «дев’ятку». На оглядини поїхали з сусідом Сірьогою, автомеханіком. Той облазив авто, подивився, попробував і схвалив. Машина непомітна, непоказна, але з високим кліренсом і в нормальному стані.

Більшого й не треба.

Місто Козин я проминав десятки разів. Але то на автобусі, а це на машині. Треба було відшукати потрібну вулицю.

Пропустивши черговий кортеж лискучих «мерсів», я зупинився біля маркета. Лишу авто тут. Судячи з карти, до потрібного будинку кілометрів три-чотири. Краще пішки. Дістав «наган» зі схованки під кермом, засунув за пояс. Бахмата олімпійка сховає все. Пора.

Біля маркета снували люди, машин небагато – ще рано. Прохолодне повітря, повз шурхотять ошатні авто. Височенні паркани, шлагбауми, охорона – місцевий Беверлі-Хіллз. От тільки головні зірки тут – депутати, чиновники, бандити. Хоча всю тутешню публіку можна й не ділити на сорти.

Добряче поблукавши між тинами та кам’яницями, я нарешті натрапив на потрібну будову. Фігурна кована хвірточка з дзвінком. Натис декілька разів. Нічого.

Пройшовся вздовж високого тину. Подзвонив ще раз. У подвір’ї озвався пес. Судячи з голосу, кілограм на дев’яносто, не менше. Тисну ще, далі гачу кулаком.

Хвіртка враз розчахнулася, звідти вигулькнув молодий хлопець із чорними кущистими бровами й короткою стрижкою.

– Чо нада?

– Хазяїна поклич.

– Ти чо, офигел, лох? Вали нах отсюда!

– Я сказав хазяїна поклич, пацан.

– Ты сказал, да? Я тебе сичас кишки выпущу и на руку намотаю!..

Хлопчина кинувся, розмахуючи чорним ціпком. Міцний, в спортивних штанях, він уже наперед смакував, як порве лоха, затопче, зламає. Але отримавши під дих, по-дитячому хлипнув й завалився на бік.

– Аслан, что за кипиш? Ты гдэ, э?

Здоровань з АКС виступив на шлях, але відразу ж завмер, відчувши ствол між лопаток.

– Давай сюди «калаш»! Помаленьку.

– Ты кто? Да ты в курсе, чья это усадьба? Тебя ж, суку…

– Я на гачок надавлю – почка через рот вискочить. Зараз підеш й скажеш Умару, що прийшов малий Раш. Усьок?

– Да.

Здоровило почалапав у подвір’я. Я оглянувся – нікого. Боєць на хіднику застогнав, спробував зіп’ятись на карачки. Руки підломилися – він знову упав у пилюгу.

– Заходи.

Хвіртка відчинилась. Я ступив усередину. Двоє високих «джигітів» і той, без автомата.

– «Калаш» верни. И пушку сдай.

Я виклав зброю.

– Теперь иди за мной.

Я попрямував повз вилизані газони й розарій до високої кам’яниці. Лискучі дерев’яні двері з округлим верхом. Морений дуб, мабуть.

Серед світлиці стояв дядько Умар. Сивий, аж білий, в просторій сорочці, вільних штанях і м’яких капцях.

– Воккха стаг, могушалла муха ю хьан?[111] Дядько Умар осміхнувся, злегка хитнув головою.

– Дукха вехійла хьо[112].

– Баркал[113].

Охоронець тільки очі витріщив. Дядько Умар підійшов і стис мою руку, а тоді обійняв міцними, наче кліщі, руками.

– Радий тебе бачити, сину. Це ж скільки пройшло?

– Вісімнадцять років.

– Це ти під ворітьми шороху наробив?

– Та нукер твій почав обзиватись і паличкою махать. От і прийшлось трохи… напоумити.

– Це правильно. Алі, біжи, глянь, як він там. І од мене додай, щоб гостей не лякав.

– А де ж це всі твої?

– В Київ поїхали, скупиться.

– Розумію.

– Як там твій старий? Як мама?

– Та… Батько в полоні. В ДНР.

Умар міцно стис губи.

– Бач, не втік від війни. Казав йому – нас доб’ють, за вас візьмуться.

– Хочу виручить батька, але сам не потягну.

– Знаєш, де він?

– Так.

– Звідки?

– Друзі помогли.

– А чим я поможу?

– Зброя, люди. Зв’язки.

– Хм. Знаєш, ми з ним добряче полаялись тоді.

– Знаю. Він не пішов у твою бригаду, послав на три букви й обізвав тебе бандюганом. Але згадай, хто вивіз твоїх з Грозного?

Дядько Умар схопився з крісла.

– Думаєш, я забув?!

– Поможи й мені. Крім тебе… нікого не лишилось.

Умар глибоко вдихнув.

– Кажи, що треба?

– П’ять бойовиків з досвідом. Транспорт, зброя. Зв’язки на «передку».

Дядько втупився в стіну, поклацуючи чорними чотками.

– Алі!

Плечистий охоронець з’явився наче з-під землі.

– Набери Руслана. Скажи – прошу негайно під’їхати.

Алі кивнув і зник.

– Розклад такий – я відійшов від справ. Маю тільки четверо охоронців. Воювали з них Алі й Рашид.

В Руслана вправна бригада, але просто так нічого робити не будуть.

– Я заплачу, скільки треба.

– Зброю я дістану. Скажеш, яку.

– Спасибі вам!

– Нема за що. Я б сам поїхав свого старшину виручати, та бач…

Дядько Умар підняв праву холошу – замість ноги до коліна стальна трубка.

– В дев’яносто дев’ятому отримав розривну. З того часу полишив справи.

Ми розмовляли, поки не прибув Руслан. Чолов’яга років сорока з бритим черепом й вухами наче вареники. Схоже, колись боротьбою займався.

Вислухавши мене, він пошкрябав підборіддя.

– Гнилий розклад. Ми не знаємо ні скільки їх, ні хто там на сторожі. До того ж треба швидко знайти провідників і прикриття. Навіть якщо штурмонути той льох, як виберемся назад?

– Цю частину беру на себе, – втрутився Умар. – Поїдете на моєму бусі як волонтери. Перебалакаю з хлопцями – поможуть.

– Зброя?

– «Калаші» й по чотири магазини на брата. По три РГД-5. Все, що можу.

– Зрозуміло. Ну, парень, скільки даєш?

– А скільки береш?

– По три штуки на брата. Мені п’ять. Снаряга наша.

– Годиться. Половина зараз, половина, як батько буде дома. Робити будете все, що скажу.

Руслан пожував губами.

– Умар – впрягаєшся за нього?

– Так.

– Тоді базара ноль. Де зустрічаємося?

– Коло «Видубичів», під мостом.

З тим Руслан і випарувався.

Умар пройшовся вздовж кімнати, злегка підшкандибуючи. Я встав.

– Спасибі, дядьку Умар!

– За що?

– За допомогу і…

– Яка допомога? Сиджу тут, наче…

Він махнув рукою і відвернувся. Я підійшов й міцно обійняв його. В старого бойовика на очах стояли сльози.

– Виручиш старого, подзвони. Запиши телефон…

З Козина я виїхав опівдні. Трасою мчали потоки авто. В мене навіть спина змокла, бо давно не їздив в такому трафіку. Але нічого не вдієш – треба скупитись.

Мені треба на Андріївський узвіз. Тому заїхав на стоянку біля «Фуршету» коло «Видубичів». Хай «дев’ятка» почекає тут декілька годин.