Green Card - Володимир Кошелюк
Збоку від столу мовчки стояв чолов’яга зі шкіряною текою. Костюм мішком, наче замість плечей в нього дві перехрещені палиці. Довгі руки, пронизливі очі й маленька голова робили його схожим на богомола. Кун кивнув мені на крісло навпроти.
– Як справи, містере Раш?
– Добре.
– Наскільки я розумію – ви приймаєте пропозицію?
– Так.
– Тоді знадобиться підписати контракт і ще… деякі папери.
– Готовий.
– Містер Хелрайт…
Чолов’яга ступив до мене й розкрив теку. Товстенька пачка листків. Коли він заговорив, голос линув ніби з глибокого підвалу:
– Контракт на сім років. Угоди про нерозголошення номер один, два й три. Документи на отримання житла. Дозвіли на відвідування стрільбища, спортзалу й центру підготовки «FiSI».
Він і далі перелічував якісь документи, а я, навіть не дивлячись, підмахнув усе за хвилину. Хелрайт тільки хмикнув, забираючи папери. Потім акуратно склав копії й простягнув мені все в тій же шкіряній теці.
– Я закінчив.
– Добре, містере Хелрайт. Зустрінемось, як домовлялись.
Юрист кивнув і вийшов. Кун відкинувся на спинку фотелю.
– Тобі що, геть не цікаві умови роботи?
– Умови роботи я зрозумів ще в Джибуті. Єдине, на що глянув – на цифри зарплатні. Вони мене більш ніж влаштовують. На гроші не кинете, житло надаєте, хоча з нашою роботою воно не надто вже й треба. Захочете обдурити, з вашими юристами це – як у малої дитини цукерку відібрати. Не захочете – який сенс читати?
– Може й так. Які мови знаєш, окрім англійської?
– Українську, чеченську, навахо, російську. На побутовому рівні – іспанську, суахілі.
– Хм. А де вивчав чеченську й навахо?
– Армійський товариш мого тата – чеченець. Його сім’я жила в нас декілька років під час війни в Чечні. Мовою навахо я заговорив в полоні. Сиділи разом в ямі з індіанцем.
– Чув про Столітню війну?
– Так.
– З тих пір світ не змінився. Його лише замаскували хитрі політикани, замазали людям очі отим гівном, що зветься гуманізм, братерство, толерантність. Війни ніколи не кінчаються, просто змінюють географію, переходять одна в іншу. Бачив назву компанії?
– Бачив.
– Як ті ж гієни, ми живимось війною, полюємо зграєю й турбуємось тільки про своїх. Саме так можна вижити, зайняти свою нішу в світі. Що сім століть тому, що зараз. Ви – моя зграя, я ваш вожак. Ви турбуєтесь про мене, я про вас. Тому від нас не йдуть.
Кун уп’явся в мене своїми очицями, наче удав. Я витримав цей погляд.
– Для всіх навколишніх ми компанія, що надає консультації з питань безпеки.
– Я радий, що потрапив саме у вашу кампанію, містер Кун.
– Тоді будемо працювати, Дене.
Я вийшов до хлопців.
– Ну що, Дене, сьогодні проставляєшся?
– Тепер ти наш, мен!
Люк Гелон ушкварив мені по спині своєю рукою-веслом, аж усередині гупнуло.
Раптом вийшов Кун. Миттєва тиша.
– Джентльмени, бачу – наша кампанія знову в повному складі. Ден, я думаю, підтримає стару традицію, але це буде ввечері. Зараз – до справ. Містере Гелон, зайдіть. Джентльмени, прошу пройти в залу зібрань.
У мене пискнув телефон. SMS з банку. В очах зарябіло від цифр. Чекай… це ж моя договірна платня, нарахована за грудень, січень і лютий?
Зустрівши мій трохи очманілий погляд, Кун тільки смикнув кутиком рота й пішов до себе. Що ж тут скажеш – ласкаво просимо.
Наступні півроку ми носилися по всьому світі, як скажені пси. Назрівало щось недобре. Горіло на всіх континентах, крім Північної Америки. До того ж у Києві розстріляли людей.
Я десятки разів переглядав відео, де чоловіки в будівельних касках і з палицями ховалися за бляшані щити і стовбури дерев. А далі падали, наче снопи, і їх десятками зносили на Майдан. Людей вбивали, наче худобу в загоні. Відстрілювали поодинці й групами. Мразота…
Шкода, що стрільців уже не знайдуть. Ніколи. Я б їх не судив, а віддав близьким тих, хто в той день перестав жити. А потім вивів би посеред Майдану тих, хто віддав наказ, і посадив би на палю. Просто й ефективно. Інколи старі методи працюють набагато краще дипломатії й кримінальної відповідальності.
Росіяни захопили Крим. Саме тоді ми працювали в Нігері. Будь-якої вільної хвилини я ліз в інтернет. Оточили військові частини, штурмують кораблі… Майже все керівництво силовиків перейшло на бік москалів. Референдум. Новий кордон біля Армянська.
А далі – Донбас і мобілізація. Ми вже прибули в Штати й відпочивали в карантині. Один з нас підчепив болотяну лихоманку – тепер усім належало місяць сидіти в герметичних боксах. Правда, мали телефони, був й інтернет.
Саме тоді засигналив телефон. Дивлюсь – мама. Приймаю дзвінок – крізь схлипування й ридання нічого не чути.
– Ма, ти що? Щось сталось?
– Тата… тата мобілізували. І він… пропав!
Я не знав, що казати. Намагався заспокоїти її, та все марно. Всі тижні карантину телефонував щоденно, але все те ж саме.
У кінці серпня – Іловайська катастрофа. Там був тато. І більше ніяких відомостей.
Мама тільки хрипіла, бо більше не могла плакати.
Я пішов до містера Куна. Виклав усе, як є. Той довго жував губами, совав по столі величеньку нефритову кулю.
– Ми й раніш займалися таким. Але це купа грошей, круті розвіддані. Треба напрягти серйозних людей. Потім я залишусь їм винен, сам розумієш.
– Я підпишу довічний контракт. Мені б тільки дізнатись, чи живий він. Може, в полоні. Якщо в полоні, то де. Далі я сам.
– Довічний контракт… Що ж, давай.
– Готовий хоч зараз.
Через тиждень я отримав дані й карти, а з цим і два тижні часу.
Я знову їхав додому.
Глава 14Воєнкомат обнесли новою загорожею. У дворі товклося з десяток людей. Заплакані тітки, дядьки із зашкарублими руками й дочорна загорілими лицями. Декілька сухоребрих хлопців з прозорими папками в руках.
Біля залізних воріт припаркований облущений «Урал». Я тримаю в руках папірець із повідомленням – «зниклий безвісти». Суки, загнали на убій стільки душ! Хоч би не зірватись… Штовхаю нові стальні двері. Пахнуло прохолодою. На вході стіл. За ним миршавий чоловічок.
– Куда?
– Спитати треба.
– Што такое?
– Про батька. Під Іловайськом пропав.
– А-а. Двенадцатый кабинет. Э, подожди, записаться надо!
Називаю перше-ліпше прізвище й ім’я. Документів не перевіряють. Проходжу коридором далі. Облуплені білі двері. Синя табличка. Стукаю, заходжу.
Дядько в новенькому камуфляжі, що щільно напнувся на животі, втупився в монітор й тицяє пальцем у клавіатуру. Інший відкинувся у кріслі, зосереджено колупається в носі.
– По какому вопросу?
– Батько в