Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Людина в білім халаті, не проронивши ні слова, пішла.

Андрій відчуває, як по жилах розливається тепло і разом з ним по нервах розтікається жах. «Що вони вробили?! Що вони впорснули?! Боже мій!.. Як же це? Як він дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого він не в силі подолати й від чого він зробиться слухняною, безвольною мавпою, яка робитиме все, що вони накажуть?!» Про такі речі він чув від людей, і саме тому всю його істоту огортає божевільний страх. Він дослухається до себе, до своєї голови, до свого серця. Кусає губи… Голова гуде, як і перше, але взагалі ніби нічого, ніби все нормально. Але ж це зразу, а що буде потім?!

Сергєєв і Великін пильно спостерігають його й посміхаються. Андрій помітив це й зреагував відрухом досади й гордості в серці, проявом віджилої волі — вони не мусять бачити його паніки, його розгубленості! Не мусять!.. І від цього зразу заспокоївся — значить, все в порядку. Якщо його воля не погасає, а навпаки — значить, все в порядку. І він вже не хвилюється, принаймні не подає виду, зібрав свої нерви, опанував їх, сидів і думав: «А чи може людська душа, людська воля перебороти в собі які б то не було застрики, яку б то не було введену в кров матерію?!» Думка казала, не може, а віра твердила — може! Може!… «Ні, не може», — тривожно заперечувала думка. Тим часом в голові прояснилося й по жилах проходили теплі хвилі — і тільки… Можливо, вони його лише привели до пам’яті, щоб вести слідство, але не настільки, щоб повернути йому всю його втрачену силу.

Тим часом Сергєєв і Великін зайшли за стіл і посідали. Великін закурив папіросу, а Сергєєв взяв аркуш паперу й ручку й приготувався писати, теж закурив. Щось покреслив, почеркав по паперу, а тоді почав ставити запитання:

— Ім’я й прізвище? Рік народження? Фах? Освіта? і т. д. Це були стандартні запитання, що їх ставлять в цій країні при всякій нагоді — при заповнюванні анкет в загсі, в пашпортному відділі, в школі, в шпиталі, при оформленні протоколів тощо і без яких життя тут не мислиме… Андрій відповідав мляво, але точно. Потім почались запитання іншого характеру. Починаючи їх, Сергєєв офіційно попередив, що вони мають написати протокол допиту, а тому відповідати він мусить точно, правдиво й прямо. За цим пішли запитання.

— Ув’язнений Чумак! Ви обвинувачуєтесь по пунктах статті 54 Карного Кодексу УССР, пп. 1, 2, 6, 8, 10, 11. Ви не заперечуєте?

Андрій напружив усю свою волю, зваживши, як єхидно ставляться запитання:

— Ні, я заперечую, — промовив тихо.

— Як це? Що за єрунда? Ви заперечуєте, що вас обвинувачується по таких от пунктах?

— Ви не так ставите запитання…

Великін визвірився:

— Ти не вчи, як ставити запитання! Ич ти! Коли ми поміняємося ролями, тоді ти ставитимеш запитання, як схочеш, а зараз твоє діло маленьке — відповідати. Та не мудрувати!!

— Я заперечую обвинувачення по пунктах 1, 2, 6, 8, 10, 11.

Сергєєв скривився презирливо:

— Розумний став!? Ха… Отже, ти заперечуєш, що тобі пред’явлене таке обвинувачення? Дурак!

— Добре. Але ви так і ставте запитання…

— Добре, добре. Отже, повторюю запитання (і Сергєєв прочитав уже з протоколу запис), — ув’язнений Чумак, ви обвинувачуєтесь по ст. 54 Карного Кодексу УССР, пп. 1, 2, 6, 8, 10, 11. Ви не заперечуєте?

— Заперечую.

— Так і запишем. От, брат, який ти гад! Очевидну річ заперечуєш. Тим гірше для тебе.

— Прошу записати, що я обвинувачення читав, але суть його заперечую…

— Ти не вчи!

Сергєєв записав щось, іронічно кривлячись, і поставив нове запитання:

— Ув’язнений Чумак, ви обвинувачуєтесь по пункту 1–му в переході маньчжурського кордону, що є зрада Вітчизни. Коли ви переходили кордон?

— Заперечую.

— Я вас не питаю, чи ви заперечуєте, а питаю, коли ви переходили кордон. Прошу відповідати.

— Ніколи.

— Гм… А як ми доведемо, що ви таки переходили?

— Тоді буде, що я переходив, — відповів Андрій мляво.

— Ага! Отже, так запишем — «Переходив».

Андрій хотів гаряче запротестувати, але не вистачило сили та й побачив, що те ні до чого. Слідчому вільно писати все, що він захоче, і ніякі його — Андрієві — аргументи, очевидно, не порушать вже наміченого ними плану. Інша справа, як дійде до підписування всього того, що вони понаписують… А Сергєєв вів далі:

— Ув’язнений Чумак! Ви ствердили пункт попередній, а тепер в зв’язку з цим, чи не були б ви ласкаві відповісти, в користь якої країни ви займалися шпіонажем? Га?

Андрій мовчав.

— Чого ж ви мовчите? Не бійтесь. За щиросердне зізнання ми не караємо суворо. А може, навіть і взагалі не караємо. Отже?

— Ви, здається, не потрібуєте моїх відповідей і можете написати протокол самі. Пишіть, що хочете!

— Ув’язнений Чумак! — закричав Сергєєв подразнено. — Чи ви ще хочете, щоб я добавив вам пункт — знущання над органами пролетарської законності?

— Ви ліпше запишіть пункт знущання беззаконно над людиною, та ще й пролетарського походження, — проговорив Андрій. Думав, що за цим прийде вибух обурення й биття, але ці його слова, на диво, не викликали ніякого обурення, лише сміх.

— Який тебе дурень бив, ще що вигадай! Приснилось? Хіба так б’ють! Биття ти ще побачиш. А щодо пролетарського походження, то я вже колись тобі про це казав — до лампочки це!

Писання протоколу тривало далі.

— Ви шпигували на користь Японії? — напосідався Сергєєв.

— Я взагалі ніколи не шпигував, це розходиться з моєю мораллю.

— Ич ти, який моральний!.. Ого–го!.. Але ж з твоєю мораллю саме й шпигувати, ми вже чули твою мораль. Чи ти від неї відрікаєшся, га?

— Ні, не відрікаюсь…

— Ага! Так і запишемо — «не відрікаюсь».

— Я не відрікаюсь від своєї моралі, але відрікаюсь від чужої мерзості! — випалив Андрій.

— Тихше, тихше… Побережи сили, вони тобі здадуться. Ич ти! який шпаркий! А як ми тобі доведемо, що ти шпигував у користь Японії? Тоді?

— Тоді буде значитися, що я шпигував, незалежно від правди, наперекір моїм твердженням (іронія).

— Ага, добре. Так і запишем. — Сергєєв щось записує й додає словами: «Я шпигував». Ну,