Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Мертва тиша. В Андрієвім мізку крутиться болючий вир думок, обертаючи сліпуче сяйво в веремію кольорів, — він дивиться на сяйво і навіть не намагається вже відводити очей. Не від страху, не наказ Великіна виконуючи, а від іншого… Він дивився, власне, не на лампу, а в болючу веремію власної душі, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос — почуття радості й якоїсь сонцесяйної надії, і тут же почуття, жахливого розпачу, й туги, й несамовитої люті, і почуття непевності в собі, від якої холоне кров і наростає жах і тривога, і знову почуття радості, і знову відчай і нудьга смертельна…
Радість і надія від думки, що, якщо слідчі говорять про приналежність братів (його братів!) до контрреволюційної організації, разом з ним, значить… Значить, не вони його зрадили!! Значить, вони не зрадили!! Ні!!
Туга й відчай — що, якщо слідчі натякають на достатні матеріали від «авторитетних, дуже авторитетних людей», значить… Брати його зрадили, а слідчі тепер його тільки провокують, перевіряють, чи він знає, про яких «людей» мова… А вони зрадили! Таки зрадили!..
Потім приходив розпач:
Слідчі хотять убити двох зайців — перший: брати зрадили брата і слідчі використовують їх проти нього, проти Андрія; другий: вони хотять використати Андрія для того, щоб він завербував тепер своїх братів і таким чином коло замкнеться — вони вестимуть військову контрреволюційну організацію. Та яку організацію! І дістануть ордени… Вони числять на злобу в серці найменшого брата та на жаль до своїх старших братів і на те, що він так легко помститься на них… Брати ніби й прислужились слідчим, але в цих останніх своя логіка — якщо найменший брат контрреволюціонер і має таке кредо, то яка ж гарантія, що старші не того ж поля?.. А головне — «ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного» та «в СССР людей вистачить», щоб слідчим робити а кар’єру… І от їм потрібне його зізнання, як підстава, і тих братів забрати. Цебто — він мусить їх завербувати… Від цього брав розпач. І від цього ж огортала нудьга смертельна.
Та він же тримається на волосині і може не витримати! Може зломитися! І тоді… Тоді досить йому сказати «так» — і брати його, яким він усе прощає в ім’я своєї власної віри в них, вже не гулятимуть на волі… Тоді вже не допоможуть їм ніякі їхні ані чини, ані ордени, ані минуле, ані добра батьківська слава… А волосинка така тоненька, що на неї вже не можна покластися, навіть Андрієві! Він це з тугою відчуває й обливається потом. Обірветься та волосинка його розшарпаної волі, і він полетить у безодню. В безодню позорища, після якого вже не можна жити на цім світі…
І знову надія й шалена радість, що брати його не зрадили… І готовність все, геть все витерпіти…
І знову відчай… І знову розпач…
Який тяжкий і страшний келих йому піднесли! Тоді зринало обличчя його заплаканої, непритомної матері, й йому видавалося, що його ноги підгинаються і він стає на коліна, він заламує руки і невисловлена ніколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекір глуздові, наперекір свідомості, проривається з невідомих глибин, як колись у дитинстві…Молитва про те, щоб його минуло найстрашніше… А найстрашнішим є безмежне падіння і морок вічного позорища, загин того, на чому трималося його серце й від чого світ завжди був ясний… Тоді прийде темрява й душу вкриє проказа — проказа презирства до самого себе, незнищима, непоправна, безвихідна… Йому хотілося кричати, благаючи невідомо кого… Матір! Свою матір!.. Очі застилало сльозами й світло меркло…
Але то йому лише так здавалося, що він опустився на коліна. Ні, він стояв, як стовп, заціпенів, і жодна сльозинка не зрошувала його очей. Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим вогнем, що клекотав поза всім у душі. Похитувався від утоми. На мить опускав тяжкі повіки, й тоді, голова йшла обертом від вогненної веремії під припухлими повіками й від безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу й валив тіло геть. Ноги тремтіли й підгиналися. Але він стояв… Розплющав очі, й дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж.
Іноді йому починало здаватися, що лампа — то не лампа а вогненний місяць із своєю страшною емблемою…
Іноді в сяйві починали звучати акорди рояля… То гуло в голові, тоскно дзвеніло в вухах…
Помалу все почало мішатися в суцільний кошмар, в маячіння… Голова так горіла, що здавалося, вона ось–ось розірветься, як казан, розсаджений парою. Вже не міг думати бодай приблизно логічно. Душу обступало відчуття божевілля… Якийсь відтинок часу жив уже життям божевільного — відчував себе ним, зовсім чітко і виразно… Все! На всьому крапка. Так скінчилась його свідомість… життя… все…
Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у голові такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже і вирятував з того болю…
Рештками душевної сили фіксував одну думку розпачливо: «не здатись». Це про братів… Решта — може бути. Не може бути лише головного… Це про братів…
Час застиг. Час обернувся в суцільну, нерухому, безмежну втому…
Потім він опинився на підлозі, втративши рівновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо самі собою підкосились… Але страшний струс — якась могутня сила вдаряє ним об паркет і знову ставить на ноги.
І він знову стоїть… Від струсу й болю на мить повертається його воля, і він стоїть… Нічого не чує, нічого не бачить… Стоїть. З одним лише бажанням — не впасти… І знову зсувається на підлогу. Знову струс…
Так повторюється багато разів…
Уста посняділи, губи пересмагли й порепались від внутрішнього вогню, від пекельної спраги. Гордість зломилася ніби, лишилась твариняча спрага.
— «Води»…
Здоровенний оперативник байдуже наливає шклянку води й підносить до уст, а коли Андрій витягає жадібно губи, щоб схопити вінця шклянки, оперативник відводить руку й з силою виливає воду йому в обличчя, в жадібно розплющені очі… І за те спасибі! Вода сліпить, забиваючи сяйво і розриваючись всіма кольорами веселки, стікає по обличчю, по грудях… Опритомнівши, Андрій блідо посміхається і стоїть рівніше. І знов думає про те ж, фіксує ту саму думку… Поки не наморочиться голова й він не втрачає рівноваги… Онеративник вовтузиться з ним, як