Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Іван Мазепа як гетьман розпочав свою роботу за дуже несприятливих і тяжких умов та обставин: так звані Коломацькі статті, україно-московська угода, підписана 26 липня 1687 року, вкрай обкарнали самостійність гетьманської держави. Статті складалися з 22 пунктів і геть обмежували й без того обмежену українську торгівлю, забороняли гетьману самостійно призначати й звільняти генеральну старшину, вести міжнародні зносини. До Батурина вводився полк московських стрільців (батуринці їх мали утримувати своїм коштом) – для контролю за гетьманом. Тоді московська влада поставила собі за мету знищити, нівелювати на крайній випадок українську націю. Про це відверто й відкрито йшлося в останніх двох вимогах Коломацьких статей.
Ось вони:
«Народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразрывное и крепкое согласие приводить. Никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край Гетьманского регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого величества самодержавной державы». Куди вже далі, але…
Але було й далі. Ще гірше для України, ще тяжкіше для неї, ще безнадійніше…
Вся діяльність Петра I як царя полягала у возвеличенні Росії і приниженні України, щодо якої він проводив феодально-кріпосницьку, централізаторську політику, спрямовану перш за все на обмеження автономії краю і самобутності українців. Все робив – а можливості для цього в нього були величезні, – аби підпорядкувати гетьманську владу російському урядові.
Новий – після Мазепи, – гетьман Скоропадський відразу ж підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра I – боярина Андрія Ізмайлова, котрий отримав таємний наказ: при будь-якій «измене» в Україні – чи навіть «возмущению» – відразу ж застосовувати «великоросійські полки». Була створена і Перша Малоросійська колегія для нагляду і контролю над гетьманом, старшиною, все керування краєм переходило до рук російських сановників. У такому щільному кільці новий гетьман довго не витримав і невдовзі від хвилювання помер… Наступний – після Скоропадського – гетьман П. Полуботок побув лише один рік при булаві, що тепер була чисто декоративною іграшкою, і потрапив за свої незалежні погляди до каземату Петропавлівської фортеці, де після тяжких фізичних та моральних страждань і урвалися його дні в цьому світі.
Для Петра I репресивні заходи щодо українців та їхнього керівництва були єдиним методом його «роботи». Цар карав багато людей – і прихильників Мазепи, і зовсім не причетних до нього, чия вина полягала лише в тому, що вони були етнічні українці, тобто на великодержавній мові малоросами. Чи не всіх представників старшинської адміністрації він позбавив не лише посад чи маєтків, а й самого життя – їхні місця займали «вірні» чиновники з росіян та іноземці.
«Неймовірно тяжким випробуванням для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові низові походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ.
До них, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталося всього від 30 до 60 %, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д. Така внутрішня політика Петра I прямо вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). В одному з документів того часу – описі полковником І. Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 році так йдеться про це: «…Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкорінилася гарячка й опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками, – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні і святкові відправляють без спочинку…» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…»
Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може стати ліквідація в травні 1709 року Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі I вони терплять «шкоды в вольностях, здобычах и промислах».
У кінці XVII – першій чверті XVIII століття помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України…
За Петра I в Україні помітно звузилось вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився друк українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної державної цензури, Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії. У 1721 році навіть «Святе Письмо» заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських».
Такі всі заходи, зрозуміло, викликали невдоволення серед місцевого населення, негативно впливали на суспільно-політичне та економічне життя українського етносу» (100 великих постатей і подій козацької України. – К.: Арій, 2008).
Коли гетьман Іван Мазепа востаннє залишав Батурин (як виявиться, назавжди), ніхто в місті (за винятком кількох наближених осіб, що поїхали разом з гетьманом) не лише не знав, а й навіть не підозрював, про його перехід до шведів.
Але це не врятувало Батурин.
Петро I Велікій не просто зрадник (перш за все він зрадив Україну, розтоптавши договір Богдана Хмельницького, підписаний з російським царем Олексієм Михайловичем), це кат (його мовою – «палач»), який розпорядився вирізати до останньої дитини все населення Батурина тільки на тій підставі, що вони жили в місті, яке на той час було столицею Гетьманщини під булавою Мазепи, котрий перейшов на бік короля Карла XII.
Дізнавшись про це, Петро І розпочав в Україні неймовірний терор.
«Батурин, – і сьогодні з жахом повідомляють різні видання, крім, звичайно, російських і проросійських та комуністичних в Україні, – виявився у буквальному розумінні стертий з лиця землі, а тисячі й тисячі його мешканців, включно з дідами й дітьми, були вирізані».
Переяславська легенда, з усього видно, «живе і перемагає». 70 років
