Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
– Вас розбомблять по дорозі.
– Ні. Режим не вміє реагувати швидко і рішуче. Застосувати військову авіацію всередині країни? Щоб потім стати міжнародними злочинцями? Навіть якщо такий наказ буде, його не виконають льотчики. Бо вони розуміють, кому доведеться сидіти за бомбування власної землі. Ми захопимо Київ. Не весь Київ, вистачить і Печерських пагорбів. Для цього потрібно не більше тисячі добре озброєних і підготовлених людей.
– Де б ви її взяли?
– Кілька сотень паничів, а інші – добровольці з патріотичних організацій. Ми вже кілька років готували їх, проводили вишкіли, літні табори. Нас небагато, але до тисячі набереться, це вже повір. Головне – захопити Печерськ, арештувати президента і верхівку. Після цього влада в країні буде наша.
– Не впевнений.
– А я впевнений. Вертикаль побудована так, що може тільки виконувати накази, але не здатна діяти самостійно. Невеликими загонами ми візьмемо владу у всіх регіонах, змінимо керівництво, арештуємо найбільш заплямованих псів режиму, проведемо низку судових процесів, почнемо будувати нову країну. Ось такий був план. Він виглядає наївним, але він мав шанс на здійснення, мав!
– Що ж завадило?
– Паничі відмовилися залишати Січ. Я ж не просив, щоб усі їхали. Лише загін, триста-чотириста бійців, які потім би повернулися. Україна б могла на знак вдячності забезпечувати Січ усім. Але паничі злякалися.
– Щось я сумніваюся, що вони вміють лякатися.
– Злякалися, злякалися! Так розумію, що невдовзі перед моїм приїздом їх бомбували.
– Що? – здивувався я.
– Так, показово знищили одну з башт Застави і пошкодили стіни кількох куренів.
– Я нічого не помітив ані на Заставі, ані у куренях.
– Башту швидко відновили, мури куренів теж. Паничі пильно стежать за своїми фортецями.
– Але хто бомбив?
– Думаю, що американці. Принаймні я бачив кілька шматків ракет, на яких залишилися написи англійською.
– Господи, і що американцям тут було потрібно?
– Можу тільки здогадуватися. Думаю, що Січ почали використовувати якісь ворожі американцям елементи.
– Як можна використовувати Січ?
– Неподалік Застави є залишки аеродрому, який американці повністю знищили. Можливо, якісь терористи возили через той аеродром зброю, а можливо, мафія – наркотики. Головне, що американці вимагали це припинити. Думаю, що паничі їх послали. Тоді американці відповіли. Після чого паничі вирішили зменшити контакти з чужинцями. Чужинці були проти, та й деякі паничі теж. Тут ледь не почалася громадянська війна, бо деякі паничі наполягали на необхідності побільше торгувати з чужинцями. Але більшість була проти контактів із зовнішнім світом, Рабськими краями, як вони їх називають. Перемогли саме ізоляціоністи. Так розумію, що деяких паничів, із числа тих, хто хотів торгувати і піддався спокусам чужинців, стратили, іншим дозволили виїхати до чудовиськ.
Я згадав розповідь слуги Федьки, який раніше служив паничу Білану, аж поки того не стратили. Цей факт добре поєднувався з тим, що розповідав Ілля.
– А ти тут не втрачав часу дарма, – я віддав йому належне.
– Це ж дуже важлива справа, від якої залежить майбутнє України. Я вважаю, що без втручання паничів режим не здолати. То я мусив дізнатися якомога більше про них, щоб переконати.
– А твоє керівництво на роботі знало про твої плани?
– Звісно, ні! Все відбувалося таємно, можеш повірити, ми знаємося на конспірації!
– То паничі не схотіли воювати?
– Ні. А ще замкнули мене тут. Бо я відмовився бути слугою. Я не слуга! Вони дали мені шаблю, щоб перевірити! Але я і не готувався воювати з шаблею у руках! Я вмію стріляти, і досить непогано, з майже всіх видів стрілецької зброї плюс гранатомет, можу повести танк, наводити гармату! Навіщо мені вміти битися на шаблях? Дурниці! Вони застрягли у минулому і не хочуть звідти виповзати!
– Може, завдяки минулому вони і збереглися?
– Може, раніше це і спрацьовувало, але зараз у них був шанс зіграти велику гру! А вони відмовилися! Начхавши не тільки на своє майбутнє, але й на Україну!
Я подумав, що не хотів би бачити паничів в Оклункові. Хай тут сидять і не вилазять.
– А твої товариші не намагалися врятувати тебе?
– Намагалися. Припливли на байдарках. Але вони були занадто добре налаштовані до паничів, сприймали їх як своїх братів-українців. А паничі напали, частину перерізали на місці, бо хлопці ж намагалися чинити опір, а інших відправили до Чорних печер видобувати вугілля. Там вони і загинули. Швидко, бо раби у Чорних печерах довго не живуть. Ось так. І не подіяло ані те, що хлопці були у вишиванках, ані те, що з оселедцями, що співали українські пісні. Їх так само перетворили на рабів, як і москалів, що припливають сюди.
– Слухай, – спитав я згодом. – А в тебе ж є доступ до рацій. Ти не намагався передати якийсь сигнал своїм товаришам?
– Звісно, намагався. Але тут якась аномалія. Сюди не доходять радіохвилі з Великої землі і звідси не виходять. Я намагався тут послухати радіо з Великої землі, але де там. Ефір мовчить, наче після ядерної війни. Не розумію, як так могло статися. Якесь диво, цього не повинно бути, але так є.
– Але ж всередині Січі рації працюють?
– Так, всередині працює. Але ззовні хвилі не потрапляють сюди.
– Що це за край такий? – розгублено спитав я.
– Не знаю, дивний край.
Ми і далі спілкувалися з Іллею, можна сказати, що встигли потоваришувати. А потім мене забрали. Ми сиділи і шепотілися, коли почули кроки. Я переліз на нари, загримотіли замки до моєї камери. Злякався, що знову будуть катувати, але цього разу мене просто забрали. Я спочатку зрадів, але стусани джур швидко зігнали мою радість. Якби Непийпиво отямився, так би зі мною не поводилися. Мене вигнали у двір. Я замружився, бо світило сонце, якого не бачив вже давно. Мене штовхнули, я впав, знову отримав стусанів, підвівся, мене поставили кудись і поклали щось на шию. Потім почали в’язати руки. Я примружився і побачив, що мені на шию одягли ярмо, яке одягали на рабів, коли переганяли їх. Деревина міцно схопила мене.
– Цього довести до Торжища живо і продати нижлі чорним чаклунам! Зрозумів? – я почув голос того панича, який мене катував. Не бачив, до кого він звертався, але так панич міг розмовляти лише зі слугою.
– Так, пане!
– Я перевірю! Спробуй тільки изманити! Живо! І нижлі чорним чаклунам!
– Буде зроблено! Напрод!
Слуга нагнав коня, у ту ж мить ярмо боляче вдарило мене по шиї і потягнуло вперед. Я побіг, намагаючись не впасти. Не було часу навіть злякатися, що
