Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— І ви їй повірили?

— Усі ми час від часу робимо щось несподіване. Хіба ніколи не зраджуємо власним звичкам і не пробуємо щось нове? У шістнадцять люди надто молоді, щоб знати все про себе, і якщо дівчині раптом закортіло погуляти проти ночі — чому б ні? У її віці я постійно була на річці, взимку і влітку. Нічого поганого у цьому немає. Якби Рубі була брехухою чи злочинницею — інша справа, але вона — чиста душа. Якщо я, мати Амелії, так кажу, то чому ж інші не можуть їй повірити?

«Тому що її вчинок потребує пояснення», — подумала Рита.

— Коли поліція забрала собі в голову, що то річкові цигани, вони одразу залишили Рубі з її нічним блуканням у спокої. Якби ж усі інші зробили так само. Бідолашна дівчинка.

По поверхні ріки вдарили краплі, й обидві жінки подивились угору. Над ними збиралися хмари.

— Може, нам краще повернутися?

Вони завагалися, але коли по воді забарабанили краплі, повернули човен до берега.

Веслувати проти течії було важко. Дощ уже не падав пробними порціями, а лив потоком, і Рита відчувала, як намокли її плечі. Краплі стікали з волосся і заливали очі. Мокрі руки боліли, і вона сконцентрувалася на тому, щоб устигати за Геленою, яка гребла б швидше, якби мала міцнішу напарницю.

Нарешті Гелена вигуком сповістила, що вони прибули на місце. Підтягнули човна ближче до пристані, і в Рити нарешті вивільнилася рука, щоб змахнути воду з обличчя. Тепер, коли знову добре бачила, вона помітила якийсь порух у кущах на протилежному березі.

— За нами стежать, — стиха попередила Гелену. — Не дивіться зараз, але в чагарнику хтось ховається. Слухайте, от що ми зробимо…

У човнярні Гелена витягла дитину з човна, і вони удвох, пригнувшись, поспіхом побігли до «Колодію». Рита повернулась у човен і завеслувала поперек ріки. Вона втомилася, тож веслувала нешвидко. Але якби хтось захотів утекти, йому треба було б вискочити зі свого сховища.

На іншому боці немає пристані, човен міг загальмувати лише в очереті. Рита продерлася крізь зарості й вибралася на берег. Вона не зважала на забруднений поділ і на те, що вимокла по коліна, а одразу попрямувала до чагарнику. Поки наближалася, кущі ворушилися — той, хто там ховався, намагався глибше забитися у своє укриття. Крізь лабіринт гілок вона побачила мокру фігуру, що припала до землі спиною до неї.

— Виходьте, — наказала Рита.

Фігура не поворухнулася, але зігнута спина здригнулася, ніби від плачу.

— Лілі, виходьте. Це я, Рита.

Лілі почала повзти назад, її волосся й одяг чіплялися за гілочки та колючки. Коли вона трохи просунулась уперед, втративши частину волосся, Рита змогла їй допомогти, відчіпляючи гілки одну за одною від одягу жінки.

— Люба моя, ох, та що ж це з вами… — приказувала лікарка, пригладжуючи волосся Лілі. Руки в тієї були посмуговані подряпинами. Обличчям вона потрапила до ожинового куща; навколо червоного відбитку набігли криваві намистинки, від яких обличчям розтіклися багрові сліди.

Рита витягла чистий носовичок й обережно притиснула його до обличчя Лілі. Погляд жінки знервовано перебігав від обличчя лікарки до річки та протилежного берега, де, забувши про дощ, на палубі стояли Донт, Вон і Гелена й дивилися на них. Дівчинка теж була там, вдивлялася у воду своїми бездонними очима, а батько підтримував її ззаду за сукню.

— Ходімо зі мною, — заспокійливо сказала Рита. — Я промию вам цю подряпину.

Лілі вклякла від жаху.

— Не можу!

— Вони не будуть на вас сердитися, — промовила Рита лагідним голосом. — Ми думали, що тут є хтось, хто хоче скривдити дівчинку.

— Я її не скривджу! Ніколи не хотіла її скривдити! Ніколи!

Лілі раптом вирвалася і чимдуж помчала.

Рита кинулася за нею.

— Лілі! — але її вже було не повернути.

Вона добігла до дороги і, перш ніж зникнути з виду, крикнула до Рити через плече: «Скажіть їм, що я не хотіла нікого скривдити!»

І втекла.

Коли Рита нарешті відчистила сукню і висушила черевики, було вже темно. Генрі Донт запропонував підвезти її додому на «Колодію», щоб вона не вимокла знов, ідучи пішки. Вони удвох попрямували до пристані через сад. Донт подавав їй руку там, де доріжка була нерівною, та вона відмовлялася від допомоги, тож йому залишалося галантно відсувати гілки на їхньому шляху. Коли вони опинилися на борту, він у світлі місячного сяйва повів човен до її котеджу. Дощ лив уранці й удень, а ввечері наче вщухнув. Та щойно вони підійшли до причалу поруч із її домом, як важкі краплини забарабанили по даху каюти.

— Він скоро скінчиться, — перекрикуючи шум, запевнив Донт. — Немає сенсу виходити зараз. Ви вмить промокнете до кісток.

Донт запалив люльку. В каюті двом людям було тіснувато, до того ж усюди нагромаджувалося фотографічне приладдя. Близькість Рити та пізній час викликали у Донтовій голові нав'язливі думки про її руки, про западинку біля шиї, що біліла у слабкому світлі свічки. Наче прочитавши його думки, жінка підсмикнула рукави, а він, злякавшись, що вона збирається йти, одразу вигадав для неї запитання:

— Лілі все ще вірить, що ця дитина — її сестра?

— Гадаю, так. Священник говорив із нею про це, та вона вперто стояла на своєму.

— Але ж цього не може бути.

— Так, це надзвичайно малоймовірно. Шкода, що не вдалося вмовити її піти зі мною. Я б хотіла з нею поговорити.

— Про дівчинку?

— І про неї саму.

Дощ наче стишився. Аби вона не помітила, він одразу поставив їй інше запитання:

— А що той чоловік, який дошкуляв вам? Ви більше з ним не зустрічалися?

— Ні, про нього нічого не чути.

Рита щільніше запнула шарф, щоб захистити від холоду шию. Вона зібралась уже йти, аж тут дощ уперіщив по вікнах із подвійною силою. Рита зітхнула, ніяково усміхнулася й опустила руки.

— Ви не проти диму? Якщо вам не подобається, я можу загасити.

— Та ні, нічого.

Він усе одно загасив люльку.

У тиші, що запанувала між ними, Донт раптом зрозумів, що лавка, яка стояла за ними і на яку жодне з них так і не сіло, була йому також за постіль. Чоловікові здалося, що вона займає надто багато місця. Він запалив ще одну свічку й відкашлявся.

— Це диво, що під час зйомки вдалося схопити правильне освітлення, — промовив Донт, щоб уникнути