Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Настя лежала в капітанській каюті із зв'язаними руками й ногами і не могла отямитися, зрозуміти, що сталося з нею.
У кружечку ілюмінатор а скипали піняві хвилі і раз у раз відкривалася і злітала догори змилена горбкувата далечінь. Згодом вона потьмянішала, набула бруднувато-зеленого тону пляшкового скла, небо швидко згасло, а на заході залягла хмара, наче скелястий гірський кряж.
Коли згусли сутінки, замовкла й метушня. Розчинилися двері каюти, і з хвилею нічного вітру ввійшов євнух. Він запалив олійну лампочку, приладив її у кільце під стелею, потім приніс вечерю і розв'язав Настю. Настя хотіла спитати, куди її везуть, та роздумала — вирішила удати, ніби вона не розуміє татарської і турецької мови. Від їжі вона відмовилася, тільки взяла виноградне гроно і вийшла на палубу.
Стояла ніч. Уламком срібного аспра блищав на південному заході місяць. Зорі горіли буйними золотими краплинками — по-південному теплі і близькі.
Шхуна йшла без огнів, — чорна, як кажан, на срібному тлі неба. Настя прослизнула на корму, побачила кримський берег, що потопав на обрії, і замислилася.
Чи то примарився їй голос Карпа, чи хтось, глузуючи, удав старого кобзаря? Але ж татарки… Не могли вони кинути їй вигадану новину. Близько-близько ховається десь військо козацьке. Але ж тоді який жахливий жарт долі — опинитися на цій шхуні саме в той час, коли вони біля Каффи і ось-ось пролунає там перший постріл. Після піднесення цілого дня безкрая втома охопила Настю. Ані прокльонів, ані сліз не мала вона видушити з міцно стулених вуст. Усе байдуже. Надія блимнула зрадливою блимавкою, щоб завести її у безодню.
Море було темне, і скільки сягало око — самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.
Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:
— Тепер не доженуть.
Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.
— Йок[177], не доженуть. Ані сеймени[178], ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурних.
Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.
Стамбул!
Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:
— Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.
Араби, певно, знали, що жінка — невірна, тому не обурилися порушенням адату[179]. Перший узяв дукат і вишкірив зуби.
- Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..
Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певно, ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.
А евнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.
Три дні мчала шхуна на південний захід. Опівдні вітер спадав, і у заштиленому саєтовому морі відбивалися перлові хмаринки, а чорні вітрила обвисали вздовж щогл крилами мертвого баклана. Настя годинами сиділа на палубі і, тільки євнух зникав, з жалібною, розпачливою надією шукала в хвилях козаків. Та коли надвечір третього дня на півдні імлисто окреслилися кам'яні хвилі турецького берега — розпач і туга пригнітили Настю.
Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханим вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем — стародавній прапор Артеміди Ефеcькoї[180] — прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.
Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.
— Людина за бортом! — вигукнув з щогли сигнальний.
І, захлинаючись у хвилях, побачила Настя, що бриг спокійно посувається далі, хоча люди на палубі навели на неї зорові трубки, а шхуна поквапливо лягає у дрейф і спускає рятувального човна.
Це була остання спроба, остання надія визволення. Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим шербетом і міцним франським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більше на палубу її не випускали.
Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара[181]. Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами…
А береги все насувалися, ближчали — плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір'ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, і пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.
Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама[182], дозволила вона загорнути
