Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Він зробив коротеньку паузу, ніби не знав, з чого почати, і заговорив, зиркаючи на коронного гетьмана, грізнішого для своїх вояків від ворожих шабель і мушкетів.

— Виїхали ми, як відомо вельможному панові, вдосвіта. Вони не чекали нас так рано і саме починали шикувати полки. Кілька сотників зустріли нас біля греблі. Просили трохи зачекати, поки вони підготуються до оказування[174]. Довго пересували вони своє військо то нагору, то з гори. Нам обридло стояти на місці. Бо ж це нечемно до представників королівського війська. Кінець кінцем нас запросили їхати далі. На тому березі зустрів нас тен хлопський гетьман з почтом, наче справжній магнат.

Правда, він значно вихованіший і розумніший від всіх інших, але ж… Час збити з них пиху, щоб знали вони своє хлопське місце.

Тепер Жолкевський роздратовано пересмикнув плечима. Пан Склінський трохи збентежився і продовжував:

— Він привітався з нами латиною і додав, що зараз ми зможемо приступити до реєстрування козацького війська. Пам'ятаючи вказівки вельможного пана, ми відповіли, що приїхали не складати новий реєстр, а остаточно домовитися з військом. Сагайдачний мовчки вклонився і запропонував оглянути військо. Ми рушили далі. Виставили вони одинадцять полків, озброєних огнепальною зброєю. Рідко-рідко траплявся козак із списом або сагайдaкoм. Полки вітали нас випалами. На око їх було тисяч дев'ять, але пан Харлик Свиридович, колишній староста Гупальський, подав нам реєстр на десять тисяч вісімсот чоловік. Потім ми оглянули їх армату. Що й казати — вона чудова. Проти такої армати не встоїть ніяка фортеця, навіть турецькі гранітні мури, — зітхнув Адам Склінський, не помічаючи, як здригаються гнівом брови старого гетьмана. — Потім оглянули ми їх валки — і уявіть собі наше здивування — вони повні різних харчів.

— Добре! Знаю! Вчора прийшли оці валки, — перебив старий гетьман, хоча новина вразила і його. «Ото бестія Сагайдачний, таки викрутився», промайнуло у нього в голові.

— Потім Сагайдачний зліз з коня і запросив нас обідати. Почастував він нас так, що хоч самому папежу личило б, — з задоволенням підкрутив Склінський вуса але, помітивши, як насупився старий гетьман, знов стримався і повів далі швидко і по-військовому сухо: — По обіді вдарили на раду. На раді ми передали козацькому війську привітання вельможного пана і похвалили їх збройну підготовленість до відсічі зовнішнім ворогам нашої непереможної ойчизни, потім почали артикул за артикулом тлумачити їм декларацію уряду і умовляти їх, щоб вони згодилися на всі наші вимоги. Знявся гамір, лайка, погрози. В цю мить козацтво нагадувало не військо, а ватагу біснуватих свиней із святого письма. Ми обурилися і заявили, що в таких умовах ані трактувати серйозну справу, ані навіть розібратися в думках Запорозького війська ми не можемо. Тоді рада криком уповноважила Сагайдачного з кількома старшинами обміркувати нашу декларацію, і ці так звані делегати зажадали, щоб гроші сплачувалися їм не у Львові, а в Києві, на Іллю, свято руське. Потім вони вимагали, щоб дали їм відстрочку на виїзд з маєтків і староств до того ж Іллі. На це ми дали свою згоду. Треба ж було заспокоїти хлопство дрібними поступками, — ніби вибачаючись, пояснив Склінський. — Але коли ми переказали їм волю вельможного пана, щоб військо Запорозьке обмежити трьома тисячами, вони не погодилися. Жодний з них не дійшов доброго розуму. Та й зрозуміло, чому вони бажають залишитися в такій неприпустимій кількості: з властивою хлопству нахабністю, вони бажають і надалі ставити нам умови і, загрожуючи збройною силою…

— Мені цікаво знати, що відповіла старшина і військо, а не безглузді пащекування пана, — раптом гримнув Жолкевський і звівся на ноги.

Склінський зупинився на півслові і вигнувся в улесливому поклоні.

— Перепрошую тисячу разів вельможного пана гетьмана. Вони запевняють, ніби вже повиписували п'ять тисяч учасників минулих походів і не допустять ніяких нових виписувань. Але сам на сам Свиридович та інша старшина заспокоїла нас: «Ми тут волаємо, що не випишемо нікого, тому що голота ладна кинутися до зброї, але коли вона порозходиться по домівках, ми потроху викинемо її з війська геть. Перевірити нас вони все одно не спроможні, і все станеться на користь вельможного панства. Але тут ми рискуємо повстанням і власними головами, і корона мусить визнати і якось винагородити нашу лояльність». Потім ми сповістили військо, що завтра буде сплачено гроші за минулі роки і походи. Це вмить заспокоїло найзавзятіших горлодерів. Надто вже їм обридло мерзнути просто неба, і вони сплять і бачать уві сні, як би опинитися під стріхами. Тоді ми пішли далі, і взагалі між нашою декларацією і їх реверсалом залишилися дрібні розходження, формальні, а не по суті, - самовдоволено додав Адам Склінський, мацаючи в кишені тісно набитий турецькими дукатами гаманець.

— Добре! Ідіть повечеряйте, — хитнув головою Жолкевський. — Вранці поговоримо докладніше.

Через три дні Жолкевський писав до Варшавського замка:

Чимало виникло тут суперечок і торгіверсацій, але віднині глибокий спокій запанував на Україні — і треба сподіватися — надовго[175].

Жолкевський поклав перо, відкинувся на спинку високого різьбленого крісла, і жовчна усмішка пробігла його вустами.

Сімсот шабель кварцяного війська проти сорока п'яти тисяч козаків. Старий гетьман не йме віри власним словам, не сподівається, що козаки виконають умови, але принаймі хай піде чутка, що уряд сумлінно виконав угоду з Туреччиною і зробив усе залежне, щоб стримати й приборкати козацьке свавілля.

Колись біляве волосся старого гетьмана спадає срібним пасмом йому на очі, але суворо дивиться він в темні вікна. Майбутнє таке ж похмуре, як імла за вікном. Гетьман нетерпляче відкидає пасмо і знов схиляється над папером:

А тому, залишивши три роти під Паволоччю на той випадок, коли б виписчики, викинуті з козацького війська, почали б збиратися купами і ватагами, а також для захисту від татарських наскоків, вирядив я інше військо під Шлезький та Угорський кордони захищати нашу кохану ойчизну від лісовиків[176], що гуляють Угорською полониною, і від полум'я війни, що залляло геть усю Європу. Гетьман же Сагайдачний пішов на Низ і на волость перекладати реєстр і палити човни, як рапортував він мені перед виїздом.

Свічки тихо потріскують на столі, наче вогняні списи почесної варти над труною козацького реверсалу. Жолкевський згортає його ще твердою, хоч і знівеченою ревматизмом, рукою і по-старечому важко підводиться. Час відпочити. Втомився він від походів і дипломатичних суперечок. Човгаючи хворими ногами, бере він шандал, гасить свічки і йде спати, залишивши на столі недописані папери.

Полонянка Назлі-ханум

Шхуна мчала на всіх парусах, охоплена незрозумілою тривогою. Гойдало. На