Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

– Ми називаємо її Золотоцвіт. Небо зацвітає золотом раз на рік, світлішає, а тоді надовго захмарюється знов.

Того вечора не гнітило ні безводдя, ні різність світів. Усі вони були людьми.

«Експедиція вже триває місяць і затримується ще на кілька тижнів. Я безмежно щасливий тут бути. На цій планеті, поряд з цією дівчиною – мені відкривається новий простір для зросту. Я стаю кращим. Повітря насичене дивовижним еліксиром… Мабуть, скоро почну літати!» – такі записи стали з’являтись у Марковому щоденнику. Колоністи невидимо впливали на землян своєю простотою і відкритістю, своїм спокоєм, добром і мудрістю відчуттів. Не тільки Маркові хотілось тут побути довше під трохи задимленим сонцем, серед людей, вільніших від умовностей, щасливіших і правдивіших.

І фізично мешканці планети відрізнялись – були легші тілом, ніж люди. Вони майже не розрізняли кольорів, лише напівтони, картини світу сприймали внутрішнім зором. Усміхнені люди дивились в очі, а проникали у найпотаємніші стани душі. Перебування на Сонячній Короні стало смугою очищення для землян, внутрішньою перевіркою.

Марко не знав, як до неї підступитись. Уже давно підійшов би, обійняв, та невидима сила втримувала. Жарти, легка хмаринка дотику, погляд крізь густі вії – і ні кроку далі. У цій пустельній красуні була глибинна жіночість. Квінтесенція прекрасної частини людства. Може тому, що ніхто ніколи не вчив, якою жінка має бути, а тільки заохочував – прислухайся до голосу зсередини, там все є, там все заховане…

Променея завжди шукала власного шляху. І в своїй першій любові знаходила себе вільною від сум’яття, що її зазвичай переслідувало. Не було ніяковості через те, що доля її надовго позбавила товариства землян. Не було питань. Тільки прянощі нового спілкування з кимось, таким до болю подібним. Тому і розтягувала години розмов, ледь видимих прихованих натяків і такого терпкого, незнаного доти бажання. «Навіть не думай підійти до мене перший, я сама зроблю крок назустріч», – ніби попереджала.

Одного вечора, коли проводжала Марка до втоптаної вже між табором і поселенням стежки, промовив виразний внутрішній голос – сьогодні. Вона довше, ніж звичайно, затримала руку юнака у своїй, а другою несміливо торкнула темного чуба:

– Якби ти одним, тільки одним поцілунком зміг торкнути мою душу – я б лишилася з тобою… – тихо, але переконливо сказала дівчина і відкинула пасмо світлого неслухняного волосся на засмаглу спину. Сірі очі дивились прямо і без лукавства, з ледь вловимою смішинкою. Юнак мало не заточився від несподіванки. Тоді обережно заправив ще одне її пасмо за маленьке прозоре вушко.

– Одним? – не міг ще отямитись від її раптової дорослості. Тут же відчув, що її дар – та виняткова щирість зі своєю сутністю і з Природою.

Марка пройняла трема. Він пристрасно бажав, щоб уся ця мить наповнилась істинним змістом. «Ось тут я стою, запилюжений, передчасно зістарений, а переді мною найчистіше створіння Всесвіту чекає мого поцілунку, як в старовинних легендах свята земля чекає небесного дощу. Щоб напоїв її і сам напився, і громом сповістив новий початок…»

Думки неслись табуном під пронизливим поглядом сірих запитливих очей, як під лезом меча. З мимовільним острахом представника усього людства, усіх сердечних шукань старенької Землі, він торкнув її напіввідкриті вуста. Острах розтанув. Вона сміливо обвила йому однією рукою шию, зачепившись пальцем за вухо, а другою вперлась у груди, ніби ще витримуючи звичну дистанцію. Марко провалився у вимір позареальний і наскрізь наповнився сяючим, як місяць, щастям. Її рука на передпліччі давала тяглість цій миті трепетним спротивом, а вуста зливались з його вустами надзвичайно поволі, як у німому кіно.

Променея перша розірвала поцілунок, щоб на крок відступити і подивитись цій раптом найближчій у світі людині в очі.

«Я не уявляла, як це може бути чудово…» – безхитрісно промовила вона. А Марко дико бажаючи, але остерігаючись отого її першого обмеження одним поцілунком, торкав неслухняні світлі коси.

– Променея – це ластівка, – тільки й сказав.

Трохи нахиливши голову, дівчина посміхнулась, і, видно, щось їй навіялось знов, бо зробила ще один крок назустріч і притулилась до Марка гарячим тілом, доки він не заточив її нарешті у міць своїх рук. Тоді вже поцілункам втратився лік. Для нього, як і для неї, усе видавалось первинно справжнім: вигин шиї, по якому ковзне щока, і спраглі миттєвою розлукою губи. Крила рук і два напівзімлілих серця, що мчать шалом кінських табунів. Поцілункам вже не було ліку, як не було їм перешкод і кінця.

У Різдвяну ніч сталося непоправне. У своєму таборі гості зібралися на традиційну святкову вечерю. Робота на планеті завершувалась. Марко хотів привести Променею, тому попростував до пірамід. Ніхто йому не дивувався, всі знали, що хлопець закоханий. Колоністи також святкували. По-своєму, незрозуміло землянам: співи-голосіння, чаші з мутним молочним питвом, транси і мандри у світах невидимих. У небі виднілись три прозорі мереживні місяці, три силуети на потемнілому небесному шатрі.

Променея теж сиділа в колі своєї сім’ї і, здавалось, не помітила Марка. Тримала перед собою ритуальну чашу. Її рідне вже обличчя збудило хвилю тепла всередині. Хтось дав чашу і йому, Марко зробив три ковтки. Густе питво і кольором, і смаком нагадало йому три місяці в нічному небі. Дивна сила примусила сісти в коло – усе зникло… А коли він знову розплющив очі, то втонув в очах і посмішці коханої людини. Променея дивилась йому просто в глибину глибин:

– У тебе чистий духовний світ, але ти стомлений і не довіряєш сам собі…

– Ворожіння?

– То у вас так воно зветься. А ми просто видобуваємо правду. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою до табору?

– Дуже.

– І далі?

– Так…

– Добре. Я наздожену…

Марко не став далі переривати видінь колоністів, відійшов і в тумані