💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
занепокоєно, як справжній колекціонер, котрий боїться, щоб часом не прогавити чудової нагоди.

— Забудьте про нього! Шварцкопф його майже купив.

— Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!

— Я не люблю качок. Вони відгонять болотом. То я прийду подивлюся на ваш склеп.

— Не поспішайте. Побачите його, коли він стоятиме там, де його поставить Шварцкопф, — на кладовищі.

Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.

Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц — повіривши в Шварцкопфа, а я — в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.

Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од вишнівки, ялівцевої й хлібної горілки, наче віє запашний пасат із острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки і гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, втрачений рай, велике братерство, принаймні, хоч уві сні.

Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.

— Допоможіть! — зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно — не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, — чутно, нечутно, завжди?

Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.

— Я послала Вам на сніданок пляшку вина, — каже начальниця. — У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.

— Дякую, — відповідаю я. — А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.

Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки — такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.

— Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.

Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник бога Бодендік теж снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.

Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.

— Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні,— звертаюсь я до Бодендіка.

— Я знаю, — каже вікарій, — та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.

Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.

— Ну, як там із страхом перед життям? — питає він, з насолодою ковтаючи вино.

— Що таке?

— Із страхом перед життям, що так і пре з кожної клітинки вашого тіла, як…

— Як ектоплазма, — допомагає йому Верніке.

— Як піт, — докінчує Бодендік, котрий не довіряє науці.

— Коли б у мене був страх перед життям, то я став би щирим католиком, — заявляю я, тягнучи до себе пляшку.

— Дурниці. Коли б ви були щирим католиком, то не мали б страху перед життям.

— Те, що ви кажете, — звичайнісінька казуїстика отців церкви.

Бодендік регоче.

— Що ви знаєте, юний варваре, про духовний світ наших отців церкви?

— Достатньо, щоб не слухати, як вони цілими роками ведуть суперечку про те, чи був у Адама й Єви пуп чи ні.

Верніке посміхається. Бодендік кривиться.

— Неуцтво і банальний матеріалізм, як завжди, виступають у спілці,— кидає він у наш бік.

— Не зневажайте науки, — відповідаю я. — Що б ви робили, коли б у вас був гострий приступ апендициту, а поблизу виявився б лише один лікар — першокласний, але атеїст? Молилися б чи покликали б нехристя робити операцію?

— І те й інше — нехристь мав би нагоду вислужитись перед богом. Я бачу, ви ще новачок у діалектиці.

— Ви взагалі не повинні звертатись до лікаря, — кажу я. — Коли це божа воля, то вам слід було б помирати, а не пробувати змінити її.

Бодендік одмахується від мене.

— Зараз почнеться розмова про добру волю і божу могутність. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все церковне вчення.

Він добродушно підводиться. Його лице пашить здоров’ям. Верніке і я здаємось хирлявими в порівнянні з цим чванькуватим попом.

— Благословенний сніданок, — каже він. — А тепер мені ще треба йти до інших своїх парафіян.

Ми не реагуємо на слово «інших». Бодендік виходить.

— Ви не помітили, що священики й генерали здебільшого живуть страшенно довго? — питаю я Верніке. — їх не гризуть сумніви й турботи. Вони часто бувають на свіжому повітрі, вони влаштовані на все життя, їм не треба думати. Одні мають катехізис, а другі — військовий устав. Це зберігає молодість. До того ж, і ті й ті користуються великою пошаною. Одні мають доступ до бога, а другі — до кайзера.

Верніке запалює сигару.

— А чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? — питаю я. — Ми повинні поважати його віру, а він нашу невіру — ні.

Верніке пускає дим у моєму напрямку.

— Він вас сердить, а ви його ні.

— Отож бо й є! — кажу я. — І це мене ще більше сердить!

— Він знає це, тому й такий упевнений.

Я виливаю собі все вино. Його залишилось ледве півтори чарки — решту випив поборник бога. Вино добре— «Форстер-Єзуїтенгартен», урожаю 1915 року. Таке вино треба пити тільки ввечері, з дамою.

— А вас? — питаю я.

— Мене все це не стосується, — відповідає Верніке. — Я своєрідний регулювальник духовного життя. Я пробую трохи навести порядок на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.

— А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я просто психопат?

Верніке вибухає образливим сміхом.

— Ви, мабуть, хотіли б бути ним! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.

Я виходжу на головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Дехто з тих, хто зібрався поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, з дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різними яскравими-ганчірками, ще

Відгуки про книгу Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: