Листи з того світу - Сергій Бут

Я лежав горілиць на холодній підлозі в кутку темного приміщення, руки й ноги були зв’язані, а з розбитої губи досі юшила кров. Гасова лампа, що горіла навпроти, освічувала Дем’яна. Він завзято обклеював скотчем картонну коробку. Я обдивився кімнатку і зауважив, що в ній відсутні вікна. Це відкриття дещо збентежило, але мене більше цікавило, як звідси можна вибратися. Інстинкт самозбереження підказував не поспішати, тож я продовжив крадькома стежити за недругом.

Тим часом Дем’ян узявся за знешкодження лазерних дисків. Тріскання пластмаси розтинало тишу, і з тим звуком щезали докази причетності Дем’яна до всіх злочинів. Згодом він пустив у розхід ноутбук, мотузку, фарбу та пульверизатор, що ним фарбувалося моє вікно, — усі речі, що допомагали йому доводити до божевілля мене та Ельзу Олександрівну. Я запротестував, але замість слів із уст зірвався стогін. Дем’ян зреагував на звук:

— Очуняв?

Я не зміг йому відповісти.

— Тобі ж гірше.

Після погрози він дістав запальничку та викресав кілька іскор. За мить речові докази спалахнули блакитним полум’ям.

— Зустрінемося на тому світі, малий.

Ці слова, кинуті замість прощання, добили мене остаточно.

Я все зрозумів за мить: «Живим звідси не вибратися!»

Полум’я розгоралось, і приміщення почало наповнюватися їдким запахом паленого.

Дем’ян рушив до дверей, відімкнув їх, але раптом зупинився. Він напружився, а тоді хутко зачинився і повернувся назад.

Вогонь уже лютував. Чоловік заходився його гасити, але марно — той невпинно поширювався. Крізь цегляну товщу долинули голоси й тупання. Шум зупинився за дверима, й у ту ж мить чиїсь руки щосили загупали.

Зчинився ґвалт.

Я почув, як Апостоли вигукують моє ім’я. Хтось із них занюхав дим і здійняв іще більший вереск. Я глянув на Дем’яна, який урешті-решт присів на дерев’яний ящик. Намагаючись урятуватись, я вдарив ногою об стіну: раз, другий, і друзі почули. Вони замолотили ще сильніше, а дим тим часом почав закрадатися в легені.

У горлі зашкребло, у носі засвербіло, в очах проступили сльози. Вогонь перекинувся на дерев’яні полиці, і стало пекельно жарко. Я почав звиватися, мов вугор.

Заклики до Дем’яна були марними — він, як і я, лежав на підлозі, утративши свідомість. Галас не вщухав. Хлопці щосили ламали двері, а я потихеньку відходив у небуття. Як безглуздо помирати у свій день народження!

Раптом руки натрапили на сопілку в кишені джинсів. Я витяг цю соломинку й перекинув через тіло ближче до голови. Надлюдських зусиль мені коштувало розтиснути щелепу й ухопити сопілку розпухлими губами. Коли це вдалося, я почав штрикати нею стіну, намагаючись знайти бодай якусь щілину. Вогонь підкрадався щораз ближче, дим відбирав кисень.

Щосекунди я міг утратити свідомість. Голова відчайдушно шукала порятунку, і, коли смертельний туман затягнув сивиною все приміщення, сопілка пробила крихкий розчин між цеглинами.

Я проштовхнув її зубами якомога глибше й одразу втягнув ковток свіжого повітря. Я почав дихати частіше, щоб наповнити легені киснем, і просив Бога, щоб хлопці впоралися швидше.

За кілька секунд важкі, залізні двері гепнулися на підлогу. Від падіння здійнялася хвиля полум’я й обпекла мені спину. Я заричав від нестерпного болю, але вже наступної миті піна з вогнегасника притлумила біль.

Сховавши голову у светр, Гримчак продовжив гасити полум’я. За ним усередину вдерлись Апостоли, виливши на вогонь по відру води.

Міцні руки Петра підхопили мене за плечі, Павло взяв за ноги — хлопці винесли мене з пастки. Напад кашлю виштовхав смертельну отруту з легень, і незабаром моє дихання відновилося. Друзі, які переносили мої речі з квартири до квартири, тепер несли їхнього власника.

Я врятований, а решта не має значення! Хіба можна мріяти про кращий подарунок?

Частина 3

Емігрант

Наше вапорето розхитувалося на хвилях Адріатичного моря, рухаючись до острова Сан-Мікеле. Свіже морське повітря дещо нейтралізувало червневу спеку. Я озирнувся. Шаль кольору жалоби огортала схилену голову мами, а на руках лежали квіти. Марко, товариш батька, переповідав події татового життя за останній рік. Ненька уважно слухала, карбуючи кожне слово, здавалося, їй заважав шум морських хвиль, але вона не перебивала.

До острова, що волею Наполеона перетворився на некрополь, було не більше кілометра. Вдивляючись у білу піну, що залишав по собі пором, я подумки перенісся в минулий рік. Приблизно в цей час я знайшов на Личакові лист. У голові промайнули всі події, що трапилися протягом цього періоду. Я спинився на кульмінації, а саме: на дні мого народження. Хтозна, яким був би кінець цієї історії, якби не мамин дзвінок, що врятував мені життя. Її материнське чуття, як ніколи, виявилося доречним. Коли Апостоли з Гримчаком повернулися до квартири й, збентежені моєю відсутністю, піднялися поверхом вище, то застали там капітана. Саме в ту мить вони почули ринґтон пісні «Братів Гадюкіних», що звучав із кишені слідчого, — то мама спішила привітати мене з днем народження. Кмітливий Гримчак усе зрозумів і разом із хлопцями нейтралізував міліціянта, домігшись від нього правди. Плани Дем’яна та капітана були невідомі, але хлопці завадили їх утіленню.

Доля покарала кривдників належним чином — Дем’ян удушився димом, а капітана звільнили зі служби й узяли під варту. Він підключився до цієї історії після мого прохання не закривати справу. Слідчий проявив ініціативу й дізнався, що восьма квартира перебуває у власності МВС і використовується у службових інтересах. Спокусившись на нерухомість Ельзи Олександрівни, він вийшов на Дем’яна та шантажем змусив його залякувати мене. Їхні наміри майже досягли успіху.

Після всього, що трапилось, я вирішив повністю зосередитися на мамі. Узяв академку, квартиру залишив на хлопців, попрощався з Оксаною, і перевтілився на емігранта. Залишилося виконати останнє завдання — поховати навіки батькову таємницю. Поки мама слухала Марко, я дістав батьків лист і востаннє його перечитав.

«Дорогий мій сину! Як це не банально, розпочинати свій останній лист такою фразою, але почну саме так. Отже, якщо ти читаєш ці рядки, то мене вже немає на цьому світі, і саме тобі я хочу розказати все, як було, й передати естафету піклування про нашу матір. Як ти знаєш, два роки тому лікарі виявили в неї гостру серцеву недостатність третьої стадії. На наших очах недуга прогресувала, а час безжально крав дорогоцінні хвилини її життя. Миритися з цим я не мав права. Будинок, у якому пройшло все твоє дитинство і наші з мамою молоді роки, довелося продати, аби отримати гроші на операцію. Добре, що ти на той