Листи з того світу - Сергій Бут

Почергово зателефонував Апостолам, але і з ними не було зв’язку.

Чорт забирай! Гра ставала небезпечною! Напруга зростала. Я переконався, що пістолет Ростика надійно закріплений за поясом і рушив додому. Оселя пустувала. Повторні дзвінки друзям виявилися безрезультатними. Я не знаходив собі місця, знаючи ім’я злочинця. Раптом я почув, як хтось швидко вибіг на четвертий поверх. Рипнув замок, відчинилися двері і почулося човгання кроків із коридору до кімнати над моєю головою. Метушня не припинялася, скидалося на те, що хтось хутко збирає речі, якщо не сказати — замітає сліди. Я знав правду, і вона підштовхнула мене до дій. Або зараз, або ніколи!

Двері у восьму квартиру виявилися відчиненими. Я дістав зброю та ступив у темний коридор. Із кімнати продовжували лунати звуки поспішної евакуації. Це дозволило мені непомітно зайти всередину. Чоловік стояв спиною, зігнувшись над величезною сумкою, у яку поспіхом скидав усілякі речі.

— Кудись поспішаєте, пане Оресте? — спокійно запитав я.

Зачувши справжнє ім’я, Дем’ян зупинився й озирнувся, а коли помітив пістолет просто завмер.

— Як дізнався?

Залізна витримка, продемонстрована неповнорідним братом Ельзи Олександрівни, збила з пантелику.

— Підкидаючи портфель у підвал, ви забули витягнути плівку з фотоапарата свого батька, — чесно відповів я.

Його скривлені вуста підтвердили усвідомлення фатальної помилки. Від розпачу він торкнувся гемангіоми, що видала його.

Я поцікавився:

— Де мої друзі?

— Не переживай, із ними все гаразд. Найнятий мною таксист завіз їх у Крехів — там зв’язок відсутній.

Очна ставка тривала, тож я перейшов до найцікавішого.

— Для чого ви влаштували цей цирк?

Дем’ян глянув у вікно, ніби там транслювалося його минуле.

— А як би ти вчинив, коли б знав, що твого батька вбили? Ти ж наче напівсирота?

Крутійство Дем’яна мені не сподобалося.

— До мене ми ще дійдемо, а зараз я залюбки вислухаю вас…

Співрозмовник умостився зручніше на канапі і, на диво, почав розповідати.

— Батько перед смертю залишив послання, у якому описав усе, що стосувалося його і цієї… — Дем’ян стиснув губи, певно, йому пекло. — Батько дружив із Олександром, вони разом навчалися, а згодом подалися до війська. Обидва кохали її. Усі троє, ще в передвоєнні роки, жили в Севастополі.

Чоловік заглибився у спогади, із яких я дізнався, як на заваді коханню батьків Ельзи Олександрівни стала війна.

Олександра забрали на фронт, а Дем’янового батька — Родіона, який закінчив військове училище, відправили в штаб Південного фронту. Товариші не бачилися три роки, а коли Радянська армія почала витісняти ворога, Олександр із танковим батальйоном опинився на Західній Україні.

У той час Родіона перевели до Львова. Тамара ж шукала шляхів, щоб бути ближче до коханого — Олександра. Той усіляко її відмовляв і просив у жодному разі не вплутувати Родіона. Спершу вона послухалася, залишилася вдома. А згодом Сашу взяли в полон, і тоді вона не витримала. Приховавши свої почуття до Олександра, Тамара здурила Родіона та попросилася начебто до нього, насправді ж, аби бути ближче до лінії вогню. Він посприяв її переїзду, однак згодом прийшла страшна звістка: Олександр пропав безвісти. Війна закінчилась, а він так і не з’явився. Згодом надія на його повернення остаточно вмерла.

Тим часом кар’єра Родіона просувалася вгору. Він узяв Тамару за дружину, але з дітьми в них не складалося. Надприродна сила страчувала зародки на ранніх стадіях вагітності або ж забирала новонароджених.

Коли в утробі Тамари вже був Орест, несподівано з’явився Олександр. Він відійшов від контузії та амнезії. Тож поза спиною Родіона воскресли колишні почуття між його дружиною та другом. Приховати свої стосунки від законного чоловіка закоханим не вдалося. Родіон наглядав за ними. Усе ускладнювала вагітність.

Тут обличчя Дем’яна спалахнуло гнівом, і він зі злістю промовив:

— Батько перехопив листа, у якому вона жалілася Саші, що саме ця вагітність, як на зло, триває нормально. Вона вже не хотіла мене народжувати!

Я змовчав, усвідомлюючи трагічність ситуації.

Насамкінець Дем’ян розповів, як розлючений і обманутий батько докладав зусиль, вдаючи, що не помічає зраду. Але разом із тим чоловік розробляв таємний план. Він полягав у підміні здорового немовляти, себто Дем’яна, чи правильніше — Ореста, на мертвого. Завдяки званню, посаді та зв’язкам Родіон домігся свого, і Тамара вкотре народила мертве дитя. Було підроблено всі документи, а маленького Ореста підкинули до притулку. Щойно немовля зміцніло, Родіон перевівся в Таджикистан і, всиновивши власного сина, забрав його туди. Поквитатися зі зрадниками вирішив згодом. Така нагода трапилася лише через вісім років. Зі слів Дем’яна, батько хотів лише налякати кривдників. У якийсь момент відчув, що зайшов задалеко, тож на всяк випадок описав цю історію для нащадка.

Дем’ян замовк. Прийшла моя черга.

— Доволі відверто. Але чому ви чекали стільки часу? І як вам вдавалося стільки років залишатися інкогніто для сусідів?

— Я здобував посади в органах МВС і тільки, коли досяг високих щаблів, перевівся у Львів. Ну а коли дізнався, що цю квартиру органи використовують для явок, усе склалося саме собою.

— Ви хворий!

— Можливо, — спокійно відповів Дем’ян. — Що думаєш робити?

Вільною рукою я дістав мобільний.

— Ви вчинили злочин і маєте піти під суд.

Дем’ян спокійно сприйняв ці слова — так, наче був упевнений, що справа до суду не дійде. На секунду я відволікся від телефону.

— Скажіть тільки, як вам вдалося накинути ланцюжок і вислизнути з квартири?

Обличчям Дем’яна ковзнула зухвала посмішка.

— Через вікно.

— Але ж воно було зачинене! — здивувався я, набираючи останні цифри номера капітана.

Дем’ян вкотре продемонстрував свій оскал. Відповів завуальовано:

— Ти дізнаєшся…

Але цікавість погнала мене далі, тож я поставив чергове запитання, що тепер найбільше муляло.

— Але чого ви вчепилися до мене? Звели рахунки з Ельзою, та й годі! — спитав я, слухаючи телефонні гудки.

— А це вже не моя ідея.

Цього разу Дем’ян засміявся так безбоязно, що я вловив загрозу. У телефоні лунали гудки, у голові крутилося питання: «Кому я перейшов дорогу?» Тим часом за спиною почулася мелодія — усе стало на свої місця. Я лише встиг озирнутися та помітити зірочки на погонах, як сильний удар вивернув мені щелепу. В очах моментально потемніло, ноги підломилися, і я гепнувся на паркет. Телефон і зброя впали поруч. За мить їх підняли, і останнє, що я запам’ятав, — голос капітана:

— Малий упертий попався. Клянуся!

Слова поволі розчинилися.

Я втратив свідомість.

Отямився від човгання, що лунало звідусіль.

Різкі й водночас уривчасті звуки поступово прокрались у свідомість, висмикнувши мене з нетрів забуття. Щелепа боліла. Перш ніж відкрити очі, довелося злегка поворушити