Важка весна - Борис Пахор

Важкі хмари стелилися майже при землі і наголошували самоту тихого вечора.

— У лісі і в природі ти в своєму справжньому середовищі, — сказав він.

— Ти жартуєш, але це правда.

— Ні, не жартую. — І всміхнувся. — Взагалі-то я часто не знаю, яка ти справжня, — чи та в прибраній кімнатці, чи серед трав і дерев.

Йшла на півкроку поперед нього і задумливо дивилася перед собою, немов була сама.

— У лісі я повністю забуваю про час.

— І всіх інших викреслено, вигнано з того чарівного світу?

— Я була такою ще в дитинстві.

— Всі ми немов не маємо ніякого стосунку до тебе і твого життя.

— Серед природи мені іноді здається нереальним, що десь у мене є мама і тато.

— І немає жодного мосту до тебе...

Вона мовчала, немов була сама; але на її обличчі, крім задуми, був відтінок задоволення від такого прихильного відкриття її сутності. У нього ж було відчуття самотності. І хоча відчував, що він дуже вразливий, якщо так залежить від неї, він щосили опирався думці, що її єство виключало його зі свого світу. Немов цим поставлено під питання джерело його порятунку.

— Дерева тоді оживають, а люди — десь осторонь буття, яке мало цікавить і дерева, і мене, — сказала вона.

— Себто.

— Так.

— Власне, ми завжди зайві, — сказав. — Ось так.

Але потім вона збагнула інтонацію його голосу.

— Навіщо ти так?

Вона все ще була на півкроку попереду, але тепер її ліва рука простягнулася до його руки і зіперлася на неї. Зігнута рука, як на першій прогулянці, вела його майже так само автоматично.

— Я не мала на увазі тебе.

— Знаю. Всі ми виключені з твого королівства дерев і ланів.

— Ось бачиш, який ти.

— Я в гарному настрої зараз.

— Ти злий.

— Ні, лише іронічний, — сказав. — Ми немов відлучені!

Нахилив обличчя до неї, а вона йшла випрямлена і якась особлива, і дивилася поперед себе.

— Хочеш сказати, що й для мене знайшовся б куточок у твоєму лісі.

— Ти завжди в мені. — І була задумана, немов поволі поверталася до дійсності. — Де я, там і ти.

— Мій скарб, — сказав він. — Мій малий скарб.

— Так. Твій «малий» скарб.

— Мій «малий» великий скарб.

Краплі переставали падати і, немов перезрілі виноградини, розліталися на землі м’якими кульками.

— Немов відвідини бога Пана, — сказала і побігла.

Коли наздогнав її, шурхіт густого дубового листя над ними був музикою на вершині дірявого та пустотливого купола.

— Як у таборі в поході, — сказала вона.

Він хвильку почекав, щоб цей спогад у ній достиг зрілим плодом, щоб зірвати його також і для неї, і привести її до себе з дозволу її товаришів по табору.

— Не знаю чому, але поруч з тобою все здається можливим і ніщо — остаточно не втраченим, — сказав він.

Помовчав.

— Це, мабуть, тому, що мені здається, ніби я в очікуванні неймовірного нового народження всіх речей.

Коли його долоні обійняли її стан, він трішечки відсунувся від стовбура і м’яко припав до неї, немов гусениця, яка готується до наступного руху. І вже хвилею здійнялися її вуста і самі розтулилися, готові прийняти те, що водночас і самі пропонують. Завжди неторкані, навічно засуджені на недорослість. Тоді його рука торкнулася шершавого стовбура дуба, і перед його очима виникла вона — її хода серед дерев і кущів. Треба ввібрати все це у себе, подумалося. І знав, що шукає невинність, якої не може досягти. Але водночас відчував, що й далі ревнує до її співжиття з природою. Але цього в неї не відібрати, швидко сказав собі. Достатньо, що він знає, що потрібен їй навіть тоді, коли вона на самоті з деревами. Лише це. І його рука твердо зіперлася на стовбур дуба. Так він добре відчував близькість дуба, його ж руки були між нею і деревом. Його руки — зв’язок між деревом і нею. І таким чином товаришування дуба з нею було теж і його товаришуванням з ним.

Краплі сипалися крізь віття, пробивалися між їхніми обличчями, поїли їх живильною вологою, змочували твердий стовбур, що оповив свій ранимий вміст шершавою корою.

Лист я каштана ще не готувалося змінити свій колір, але в ньому вже була та важка зрілість, що забарвлює у брунатне плоди, і дрібний