Зібрання творів - Амброз Бірс
Звичайну собі таємницю цінують, коли вона присмачена плітками. А що може бути пікантніше від цієї таємниці, коли вона ще й стосується темних, жахливих справ, потойбічних сил? І це також пояснює його особливий вплив на мене. Саме в цьому невимовна особливість його чару – в чорній магії. Сприйми мене всерйоз, люба. Мало не дрижу під поглядом його бездонних очей, які я вже безуспішно старалася тобі описати. Це ж жахливо, якщо цей спокусник має силу змушувати закохуватися в нього! Може, знаєш, чи має таку силу братія Блаватської поза межами країни сипаїв4?
Дивовижна річ! Учора ввечері моя тітонька була в готелі на танцюльках (я їх не терплю) – і тут до мене завітав доктор Барріц. Була непристойно пізня година. Мабуть, він побалакав із тітонькою в бальній залі й дізнався, що я вдома одна. А я весь цей вечір міркувала, як би то вивідати в доктора правду про його зв’язки з сипайськими головорізами і взагалі про ці чорні справи. Та щойно він спинив на мені погляд (собі на сором, довелося впустити нежданого гостя) — я почулася цілком безпорадною. Я затремтіла, зашарілася... Ой, Айрін, Айрін, я до нестями в нього закохалася. Сама знаєш, що це таке.
Хто б міг подумати! Я, бридке каченятко з Червоного Коня, донька (принаймні так кажуть) Джима Лиха5 і його спадкоємиця (це вже безсумнівно), сирота з єдиною родичкою – старою химерною тіткою, яка розпещує небогу на всі лади, я, що не маю за душею нічого, крім мільйона доларів та мрії про Париж, і ось я посміла закохатись у бога! Моя люба, якби Ти потрапила мені під руку, я б Тобі волосся вирвала – зігнала б досаду.
Я цілком певна, що він здогадався про мої почуття, адже побув не більш як кілька хвилин, нічого особливого не сказав, а тоді послався на термінову справу й відкланявся. А сьогодні я дізналася (про те мені теленькнув птах-дзвонар), що він пішов додому й зразу ж ліг спати. Тебе не вражає такий приклад зразкової поведінки?
Учора до мене зайшов шалапутний Рейнор і такого набазікав, що я трохи не одуріла. Цей невтомний пліткар просто не встигає знищити репутацію комусь одному – зразу ж накидається на наступного. (До речі, він про тебе розпитував, і, мушу признатися, його показне зацікавлення тобою як жінкою не таке вже й нещире.) Містер Рейнор не визнає ніяких правил гри й однаково нещадний у будні та у свята, як і сама Смерть. Він став би їй дієвим помічником, якби злий язик міг убивати. Однак я симпатизую йому. Ми зналися ще дітьми в поселенні Червоний Кінь. Його тоді прозвали Реготушком, а мене – ох, Айрін, вибачай за грубе слово – Рогожкою. Бозна-чого мене так продражнили. Може, за те, що я ходила у фартушку з рогожі. Або ж щоб прізвиська були співзвучні. Ми удвох були нерозлучні в забавах, тож золотошукачі, мабуть, у такий спосіб делікатно позначили певний зв’язок між нами.
Згодом до нас приєднався третій пасинок злої Долі. Еге ж, великий актор Ґаррік розривався між Трагедією і Комедією, а нашого нового приятеля ніяк не могли поділити між собою Холод і Голод. Як ото штани тримаються на одній лямці, так і душа в його тілі трималася єдиною надією на шмат хліба, що дає змогу зносити голод і дає змогу продовжити існування. На злиденне прожиття собі та старій матері, місіс Варте, він заробляв «хлоруванням відвалу», тобто з дозволу золотошукачів копирсався в купах порожньої породи, вибирав оминуті увагою уламки цінної руди, наповнював ними мішок і відносив на Синдикатну збагачувальну фабрику. Ось так постала наша фірма «Рогожка, Реготушко і Відвалко» – з моєї легкої руки. Я запросила Відвалка, бо тоді (зрештою, й нині) не могла встояти перед мужністю та завзятістю, з якими він у боротьбі з Реготушком обстоював споконвічне право чоловіка – кривдити беззахисну жінку, тобто мене. Відколи мій батько, старий Джим, раптом натрапив на золоту жилу в місцині Лихо й забагатів, я почала носити туфельки й пішла до школи. Щоб не відстати від мене, Реготушко взяв за звичку вмиватися й поступово переродився в Джека Рейнора з компанії «Веллз, Фарго і К°». Місіс Варте «відхлорувалася» на той світ, а Відвалко відвалився десь до побережжя річки Ріо-Сан-Хуан-Сміт, став поштовим кучером і загинув, коли в дорозі на диліжанс напали грабіжники. І так далі...
Навіщо я розповідаю все це Тобі, моя люба? Бо мені лежить камінь на серці. Бо я йду Долиною Смирення. Бо ненастанно змушую себе усвідомлювати, що я негідна розв’язувати шнурки на черевиках доктора Барріца. І до того ж – Господи Боже! – в нашому готелі поселився кузен Відвалка! Я ще не говорила з ним, ми, вважай, і незнайомі. Ану ж він мене впізнав? Як гадаєш? Уклінно прошу Тебе в наступному листі щиро й відверто викласти свою думку про все це. Тільки не кажи, що впізнав. Чи не здається Тобі, що доктор Барріц уже все про мене знає, тому-то вчора ввечері й покинув мене, побачивши, як я дрижу та червонію під Його поглядом? Тобі ж відомо, що я не можу заткнути підкупом роти газетярам. Та хай мене викинуть із пристойного товариства в море, а я все одно не зречуся усіх тих, які були добрі до Рогожки в Червоному Коні. Ось так скелет минулого торохтить не в шафі, а за дверима. Знаєш, колись мені було байдуже до такого, але тепер... тепер усе змінилося. Я цілком певна, що Рейнор Йому нічого не розкаже. Мій приятель дитинства, здається, так Його шанує, що й слово мовити боїться. Зрештою, я теж. Господи, чому в мене нічого немає, крім мільйона доларів?! Якби Джек був бодай на три дюйми вищий, я б зразу вийшла за нього заміж, повернулася б до Червоного Коня й ходила б там у покутній рогожній одежині до кінця своїх нікчемних днів.
25 липня
Учора був напрочуд гарний захід сонця... Мушу розповісти Тобі все, що сталося. Я втекла від тітоньки, від усіх і самотою гуляла на узбережжі. Сподіваюся, повіриш мені, що перед тим я не виглядала у вікно на море за готелем й не бачила Його, самотнього, біля води. Якщо Ти ще не втратила жіночої делікатності, то не піддаватимеш сумніву моє запевнення. Ото ж я, вмостившись під парасолькою, якийсь час мрійливо споглядала морську гладінь,
