Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

– Емансипована моя дівчинка.

– Хочеш поговорити про мій фемінізм?

– А ти?!

– Мій фемінізм починався з боротьби за виживання.

І тільки потім – із пошуків себе.

– Та жінка, що виразом очей нагадує манеру Ренуара – хто вона? – він затримав погляд на картині, що елегантно доповнювала інтер’єр крамнички. Голос Фернандо звучав тихо, майже пошепки.

– Моя мати – Клементина Авдикович. Портрет намалював Святослав Гординський.

– Той самий художник, що присвячував тобі вірші?

– Так, – Стефанія зніяковіло усміхнулась. – Але я обрала тебе. Ти ж пам’ятаєш той день?

– Звісно, як таке можна забути.

– До речі, моя мати була юнацьким коханням батька Святослава – Ярослава Гординського. Та вона не могла відповісти йому взаємністю, бо кохала мого батька – Ореста Авдиковича.

– Овва, який збіг! То ми тут невипадково. Розкажи, що твою матір пов’язує з цією цукернею. Виявляється, я майже нічого не знаю про твоє минуле.

– Матір відкрила кондитерську фабрику.

– Твоя мати фабрикантка?

– Моя мати – власниця першої української фабрики цукерок «Фортуна нова».

Стефанія розповіла, як матір працювала вдень і вночі, аби прогодувати їх із братом. З того часу, як батько помер від недуги, їхнє життя змінилося назавжди. Стефанія пригадує маму в задушливій кімнатці, посеред іржавих мідних бляшанок, але таку натхненну й енергійну! Перед її очима постав епізод, як мама, продавши батькового годинника, купила перший мішок цукру. Варила цукор, фарбувала, додавала смаків, оздоблювала зверху, вкладала в коробки, на таці й розносила по буфетах і цукернях… То був початок її кулінарної справи. Згодом мама продала батькове хутро й купила машинку, винайняла у знайомих дві стайні, які повністю переробила – побілила, змінила двері та вікна, поклала долівку. Тоді вона дала роботу першим чотирьом дівчатам та єврейському майстрові, що навчав її цьому нехитрому ремеслу. У Відні від якогось місцевого цукерника навчилася робити помадки. Як енергійна жінка, її мати знаходила радість у щоденній роботі: ретельно добирала персонал, придумувала рекламні акції та розширювала асортимент цукерок завдяки розмаїтій рецептурі та високоякісним складникам. І фабрика стала однією з перших українських робітень у краю.

– Фемінізм моєї матері – це не лише прагнення до фінансової незалежності, а й прояв індивідуальності та патріотизму. «Здатись ти завжди встигнеш», – любила повторювати, коли гладила моє волосся перед сном. А вночі я чула, як мама тихо плакала. Успішнішими у своїй справі були єврейські підприємці, а тоді поляки та німці. Моя мама як жінка-підприємець кинула виклик суспільству і продовжує робити свою справу, незважаючи ні на кого і ні на що.

– Невже у твоєї матері не було однодумців?

– Сусіди та приятелі не поділяли її стремлінь розвивати виробництво фабрики. Жінки заздрили, а чоловіки вбачали у ній нерівного конкурента. До того ж фірма мала фінансові проблеми: борги, нестача обігових грошей, стрибки курсу долара… Також було замало оптових закупників, і мама скаржилась, що українські кооперативи, хоч мали можливість, проте не купували достатньо солодощів.

Утім, однодумці були. Один, зате який! Вартий сотень підприємливих галичан. Їй узявся допомогти cам митрополит Андрей Шептицький.

Будучи главою української греко-католицької церкви, він займався підприємницькою діяльністю, а всі зароблені гроші вкладав в освіту, мистецтво, шпиталі, розвиток церкви, допомогу сиротам. Він інвестував у підприємство величезні кошти, і його проектна потужність після модернізації становила кілька тонн продукції в день. Шептицький також надав материній фабриці власні приміщення на вулиці Кордецького. Люди критикували його за бізнес із жінкою, але він на це не зважав.

– Cмілива позиція.

– Владика вважав, що сильні духом люди мають будувати економічно сильну країну, і до статі це немає жодного стосунку. Матір у листах багато розповідала про його вміння потрібним словом зцілити душу, розвіяти сумнів та розпач. Андрей Шептицький мав надзвичайний дар впливати на долі людей. А ще він умів писати ікони…

– Неймовірно! Продовжуй.

– Владика багато читав ділової літератури мовою оригіналу, і це допомагало йому відчувати дух часу. Українці не мали власних підприємств, тому Шептицький об’єднав їх у кооперативи, призвичаївши до ведення господарювання – з повагою до партнерів, любов’ю до своєї землі, на засадах християнської моралі. Нерухомість у Галичині дарував мистецьким і науковим організаціям, придбав будинок для проживання у Львові дівчатам-сиротам, які навчались у гімназії. А ще чула, що за отриманий прибуток він купив кілька будинків у Парижі для вояків Української галицької армії.

Тож мамина фабрика успішно запрацювала і зараз постійно розвивається. Цукерки, тістечка, мармеляд є доступними різним верствам населення: їх однаково можуть придбати діти із заможних та бідних родин.

І ось ми з тобою тут, у самому серці Львова – у фірмовій цукерні від «Фортуни нової». «Не йди ніколи до панночки без цукерків “Фортуни нової”, якщо не хочеш собі її втратити», – розгортаючи обгортку цукерки, переклала на французьку одну із заповідей фабрики. Обоє голосно засміялися.

У цукерні було велелюдно, і вони не викликали до себе надмірної уваги.

– Твоя мати – сильна жінка, Стефі. Ти схожа на неї, – ця фраза прозвучала зі властивим йому шармом.

– Дякую. Та все ж я воліла не бути схожою на матір, віднайти своє місце під сонцем.

Стефанія залишила в таємниці історію з пошуком бронзової дівчинки, яка дотепер не давала їй спокійно спати. Як виявилось, відкривши першу цукерню, мати перенесла її сюди – поруч із солодкими смаколиками львівських майстрів. Статуетка красувалась на вітрині, ніби завжди тут жила, притягуючи фортуну і погляди перехожих.

Дівчина могла розповідати про солодку історію свого міста до безконечності, добираючи слова, наче благородні сорти какао-бобів для створення львівського шоколаду, що на смак, як саме життя: солодкий, неодмінно з гірчинкою, з безліччю ароматних відтінків. Він слухав її слова, відкриваючи по-новому Стефанію Авдикович – замріяну, сповнену надій і гордості за свій край.

– Тепер я знаю, звідки ці знання тонкощів десертних смаків, ma puce.

Він дивився на неї з таким обожнюванням, що Стефанії хотілося розчинитись у просторі. Чого вона боїться, і сама до ладу не знала. Серце бездумно калатало у грудях, воно бажало бути поруч з ним і, водночас, боялось втратити частку омріяної свободи, яку дівчина довго плекала за межами рідного краю.

– Гублюся у здогадах, де наступного разу відбудеться наше побачення. У Відні чи Мадриді? Чи, може, Львів є кінцевим пунктом призначення наших зустрічей?

– Що ти маєш на увазі?

– Я хочу, аби ти була поряд. Завжди.

Фернандо вийняв із потайної кишені жакета стильну коробочку, у якій запевно була заповітна обручка.

– Світанки, які зустрічаю сам – більше не надихають: ти моя муза, mon amur.

– Je t’aime, Fernando.[90] Та почуваюсь затишно у