Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Загадкові нічні ліхтарі кожну мить загорялися нам,

І здавалось, що більше ніхто не посміє порушити тишу —

Тільки десь шепотіли вуста солодким «сherchez la femme».[85]

Бульваром ховалось натхнення, художник змальовував Сену,

Ніжно розгойдував вітер бентежні, розпатлані сни.

Це вони провели назавжди, це вони так дивились на мене —

Твої очі сумні і красиві посеред Champs-Е́lysées…[86]

Коли вперше торкнулася сміливих барв, які Фернандо зображував на своїх полотнах, зрозуміла, що не зможе пройти повз цього чоловіка. Він був іспанським модерністом: із виразною манерою, пристрасним та впізнаваним. Вони познайомились у Берліні. На той час вона відвідувала мистецькі заходи разом із художником Святославом Гординським – галичанином, однаково закоханим у Стефанію та в образотворче мистецтво. Він присвячував їй свої вірші й полотна, але був для неї лише добрим приятелем, не більше. І хоч того дня її супроводжував Святослав, Стефанія з Фернандо обмінялись поглядами. Вона опинилась у товаристві двох кавалерів, і до того ж художників. Хіба можна забути їхнє з Фернандо знайомство, що відбулось, як зустріч двох високострумних провідників? Миттєве загоряння і замикання. Виказуючи свою прихильність, він одразу запросив її на побачення у Парижі.

Потім були солодкі миттєвості зустрічей, чекань, листів. Їхні стосунки нагадували прогулянку по Лувру – такі ж сповнені непогамовної експресії та яскравих передчуттів. Він ревнував її до кожного зустрічного, вона ж його – до француженок, які помітно вирізнялись із приїжджих містян природністю манер та своєрідною життєвою філософією. Галицький норов та вдача виказували у ній чужинку, довге волосся й карі мигдалевидні очі справляли враження на чоловіків. Стефанія уміла фліртувати, проте робила це радше неусвідомлено, аніж зумисне.

– Більше не ділитиму тебе з іншим! – гарячково відреагував Фернандо на матеріал у паризькій пресі про українського художника Святослава Гординського та його музу. Вони часто пересікались на мистецьких тусівках, проте той факт, що Святослав таємно кохає Стефанію, не давав йому спокою.

– Je ne viendrai pas,[87] – спалахнула у відповідь. А вечорами, гортаючи книги у цілковитій самоті, жалкувала про свої слова.

Стефанія йшла від нього, щоби повернутись. І він чекав на неї, як чекає терплячий берег на стрімку хвилю. Після їхніх побачень Фернандо творив із новим натхненням, із тією енергією, що вирізняла його картини з-поміж інших молодих модерністів. Їй подобалось бути його музою, приміряючи на себе образ милої дівчинки, шляхетної панночки чи й навіть бунтарки у чоловічому вбранні. Йому було до снаги відтворювати не побачене, а пропущене крізь серце. Він не малював Стефанії з натури, проте вона була незримо присутньою на його полотнах. Зустрічі з коханою додавали нових чуттєвих акцентів його картинам, завдяки чому вони побували на виставках у різних куточках Європи. Вони подорожували, відвідували мистецькі галереї, блука ли вуличками, смакуючи кохання, як добре вино. Змінювали локації, міста, проте відрізки часу та відстаней не охолоджували, а лише розпалювали їхні почуття!

…Стефанія щільніше закуталась у шовковисту шаль. У цьому місті так само часто ночують дощі.

* * *

Є міста, у яких почуваємось вільними, віримо у свою фортуну. Позбуваємося зайвих думок, а ще здобуваємо розкіш бути собою. Таким став для Стефанії Париж. У цьому місті вона бавилась образами, торувала свій шлях до себе, зрештою, була тією, якою придумала собі.

Навчання в Парижі змінило її оптику на довколишню реальність. Стефанія побачила, що дорослий світ таїть у собі безліч спокус та небезпек. Діставши незалежність, вона не переймалась тим, що її приватне листування перехоплюватимуть родичі, як це траплялось у французьких одноліток. Із перших днів училася відсіювати коштовні перли від муляжу. Навчилась рухатися, організовувати своє дозвілля, заводити нові знайомства. Вона мала стосунок до покоління людей, що визначали долю філософії XX століття. Незчулася, як Париж закрутив її на своїй стрімкій каруселі, і вона з головою поринула у цей вир мистецького шаленства! Та хіба могла опиратись? Епохальні 20-ті недаремно називали бурхливими: після виснажливої війни люди мріяли наповнити своє життя радощами, легкістю, яскравими барвами. Жінки здобували собі право на власний стиль, фах і життєвий уклад. Свобода, що здебільшого була чоловічою монополією, дедалі більше приваблювала жінок.

– Жінка зобов’язана відновити свою гідність у процесі творчості, – сказала їй якось під час університетських студій Сімона де Бовуар, – і вони одразу заприятелювали. Її приваблювала сміливість Сімони, уміння ставити незручні, гостро соціальні запитання, відповідь на які була очевидною – жінка залишається безправною у світі, що належить чоловікам. І Стефанія поруч з нею обстоювала рису, що найбільше відрізняє жінку від самиці – жіночність.

Смілива, ні на кого не схожа, Сімона трималась у товаристві невимушено та випромінювала життєву енергію. Уся Сорбонна стежила за романом Сімони де Бовуар із ЖаномПолем Сартром. Вона – елегантна і струнка, він – невисокий та непоказний, їх поєднувала хімія почуттів та свободолюбство. Ця пара викликала у неї захоплення і нерозуміння водночас. Завдяки французькій товаришці Стефанія краще пізнавала європейський дух змін. Вони були поколінням людей, що вміє боротися за власні погляди та мрії.

Якби хтось запитав, чи були у неї мрії, то вона б відповіла, що завжди мріяла стати мистецтвознавцем, а не лише виконувати соціальну роль трьох «к»: Кinder, К che, Кirche. У шкалі її цінностей першою позначкою була свобода, а далі – освіченість та мистецтво. І якось зовсім непомітно для неї самої підкралося кохання.

Воно прийшло й захопило її зненацька, як весняний сніговій, оповило холодним жаром, вибило зі звичної колії студентського життя. Вона боялась його як сильна жінка, що боїться під час розшалілої бурі втратити звичний ґрунт під ногами, і разом з тим хотіла стати слабкою і м’якою, як шовкова трава. А ще відчувала, що справжнє кохання вимагає розчинитись у ньому до самозабуття, відкинувши все. Балансувати між почуттями та свободою – виглядає безглуздим і недоречним. Цей чоловік ставав їй щоразу ближчим, ріднішим. Колись вона їхала з дому, щоб віднайти свободу, а тепер відчуває, що ця свобода стає пасткою. Ці зустрічі нагадували гру, яка рано чи пізно закінчиться… Того вечора вона отримала листа від матері, тож одразу взялася читати:

«Люба донечко, вітаю. Давно не отримувала від тебе звістки, як ти, Стефочко? Які новини сорбонського життя, чи все гаразд із навчанням?