Не вурдалаки - Світлана Талан

Роман почав погано спати. Ось і цю ніч я чула, як він намагався вдавати, що спить, щоб мене не тривожити, а сам тихенько встав з ліжка та пішов пити нітрогліцерин. Я не могла заснути, бо чула як він лежав тихенько та тільки тяжко зітхав.

– Ну, як ти провів ніч? – запитую вранці.

– «Не спалося. А ніч як море», – відповів словами класика.

– Тобі треба поїхати до лікаря, – кажу я.

– Я лише місяць тому пройшов лікування, – нагадує він. – І зараз у мене є ліки.

– Можливо, потрібно проконсультуватися в іншого лікаря, – даю пораду.

– Що ж вони можуть зробити, якщо мій двигун зносився та почав давати збій. Знаєш, Марійко, чомусь весь час згадую своє дитинство.

– Дивно, але я теж. Можливо, і хвороби до нас причепилися, як спасівські мухи, бо не було у нас дитинства. Весь час недоїдали, недопивали та змалку багато працювали.

– Працювали ми з тобою, люба, все життя, віддавали на роботі себе до останку, а пенсії такі у нас з тобою, що сором кому зізнатися, – говорить Роман. – Ті ледачі, що дупи дома висиджували на дивані, теж отримують стільки, як і ми. Хіба це справедливо?

– Так ще й насміхаються з нас! – додала я. – А ми чужим дітям більше часу приділяли, аніж своїм.

– А тепер держава надала нам статус дітей війни, назначили нам доплату до пенсії, а все лише показуха. Бо не бачили ми тієї надбавки, і скоріше всього, не бачити її нам ніколи, як власних вух.

– Як не бачити «Юліної тисячі», – з сумом додала я. – Зареєструвалися, а ось вистояти чергу у тісному задушливому приміщенні я не змогла. Це я винна, що не витримала.

– Не картай себе, – намагається втішити мене Роман. – Чи ти винна, що держава нас так обдурила, вкравши всі заощадження?

– Шкода грошей, – кажу я. – Іноді як згадаю, що відмовляли у всьому і собі, і дітям, намагаючись заощадити якусь копійчину про всяк випадок, а воно… Аж плакати хочеться!

– Нічого, переживемо, – посміхається Роман. – І не таке пережили!

Ми йдемо на кухню. Я починаю готувати суп, Роман голиться. Потім снідаємо разом та йдемо в двір. Роман випускає з повітки курей, я їх годую. Він бере відра йти по воду.

– Бери одне цеберко, тобі не можна робити такі навантаження, – нагадую я йому. – Я можу сама принести одне відро.

– У тебе астма, – заперечує Роман. – Тобі теж не можна підіймати важке.

– Тоді носи по одному.

– Добре, – відказує Роман.

Сказав, а сам взяв два відра та пішов, бо не вміє працювати в півсили. Наливаємо курям та собаці води, беремо сапи та йдемо разом на город.

– Будемо працювати, доки не припече сонце, – каже Роман.

– Звичайно, – погоджуюся з ним.

– Доброго дня, сусіди! – вітається до нас Марина Йосипівна.

– Й вам також! – відказую я, та йдемо до низенького паркану, що відділяє межі наших городів. – Як ся маєте? Як здоров’я?

– Дякувати Богові, тримаюся. А я ось надбавку отримала до пенсії як дитина війни, – говорить сусідка. – Аж дві тисячі гривень, щоправда, за півтора року.

– А нам не дали.

– А ви думаєте, мені хтось би дав, якби сама не позивалася до суду? Це мені сваха підказала, як треба робити.

– І як же? – поцікавилася я.

– Спочатку поїхала до приймальні соцпартії. Там юрист зробив усі розрахунки та склав позивну заяву. Потім подала позив до суду на пенсійний фонд. Тоді було засідання, а потім вже пенсійний подав апеляційну заяву, і вже після цього принесли гроші. Відчиняють, любі сусіди, тим, хто стукає. Ось так! – сказала сусідка та зробила поважне лице.

– І скільки ця «пісня» зайняла часу? – запитує Роман.

– Майже рік. Але що поробиш? Довелося на все про все витратити двісті п’ятдесят гривень, але отримала дві тисячі. Тепер буду подавати позивну заяву з вимогою виплатити мені за минулий рік.

– Дякуємо за інформацію, – кажу я.

– Так ви будете позиватися чи ні? – запитує сусідка.

– Ми подумаємо, – сказав Роман.

Увечері ми знову повернулися до цієї теми.

– Не розумію політику нашої держави, – говорить Роман. – Спочатку самі назначають доплату, приймають закон щодо дітей війни, а потім нічого не виплачують. Чому люди повинні ходити по судах? І чи нема чого робити суддям?

– Бачиш, сусідка добилася-таки виплати, – розмірковую я. – Чи й справді поїхати та подати заяву?

– Ти як хочеш, Марійко, а я нікуди не поїду.

– То ж чому?

– Ніколи я нічого ні в кого не просив і зараз не хочу ходити по кабінетах з протягнутою рукою, ніби жебрак якийсь.

– Я це добре знаю, – кажу я. – Пам’ятаєш, коли ти був директором школи, а у наших хлопчиків не було лиж?

– Тоді ти попросила принести пару лиж зі школи, бо в той час були лижі на кожного учня школи, а я відмовив, – зітхнув Роман.

– Ти міг би попросити завгоспа списати лижі та дати їх хлопчикам, але ти сказав, що не будеш обкрадати державу та учнів.

– Так, – сказав Роман. – Але я можу чесно дивитися кожному у вічі, бо моя совість чиста, як кришталь.

– А одного разу я тебе попросила поміняти наші нові «вафельні» рушники на махрові, які тоді отримали для літнього табору праці та відпочинку, – нагадала я.

– І я на тебе визвірився. Вибач, але це було б нечесно стосовно до учнів.

– Ти не лаявся, а так на мене вирячився, ніби я тобі замовила вбивство, а не попрохала поміняти рушники, – посміхнулася я.

– Ну пробач мені, але я не міг інакше! Не міг і все! І зараз мене беруть сумніви: чи потрібно йти із заявою до суду?

– Ми не отримали тисячу гривень своїх заощаджень. У нас така мізерна пенсія, що не можемо онукам на цукерки дати якусь копійку, – говорю я. – І врешті-решт, це наші гроші, а не чужі. Хіба ми колись чуже брали?

– Ніколи і нічого, – говорить Роман. – Ми прожили чесне життя, і нам не соромно дивитися людям в очі. Хіба це погано?

– Я вже не знаю зараз, що краще: сміливо дивитися людям в очі чи дати дітям лижі? – сказала я, гірко посміхнувшись.

Ми знову і знову поверталися з Романом до розмови про позив до суду. А тут ще прийшла з пенсією поштарка та підлила масла у вогонь.

– А ви, як діти війни, не позивалися до суду? – запитала вона. – Люди почали отримувати доплату. Дехто вже другу доплату отримав.

– Насправді отримують гроші? – поцікавився Роман.

– А чого ж їх дарувати державі, якщо ви їх заслужили?

– Так то воно так, – говорить Роман. – Але