Не вурдалаки - Світлана Талан
– Треба йти до суду! – сказала поштарка голосом, який не приймав заперечень.
Довго ми думали та гадали, що нам робити.
– Ось що хочеш мені кажи, – говорить Роман. – Але незвично мені йти до суду, бо жодного разу ноги моєї там не було. Соромно – і все!
– То давай з’їздимо до тієї приймальні соціалістів та послухаємо, що вони нам порадять.
– А чому б і ні? Давай поїдемо, – погодився Роман.
Наступного тижня зібралися та поїхали.
– У тебе очі червоні, – помітила я в автобусі. – Ти знову погано спав?
– Я взагалі не зміг заснути, – зізнався він. – Не знаю чому, а так розхвилювався, що за ніч очей не зімкнув. Все дитинство у голові промайнуло за цю ніч, ніби все знову пережив та відчув на собі.
– Я теж довго не спала, – кажу я. – А коли заснула, то бачила уві сні ворожі літаки зі свастикою. Напевне, це жахіття буде мене переслідувати до самого скону.
Ледь дійшли до тієї приймальні. Їхній офіс знаходився десь на околиці міста, тож ми добряче поблукали. Романові кілька разів ставало зле, ми зупинялися, і він пив ліки. Я вже запропонувала плюнути на все та повернутися додому, але Роман вирішив закінчити те, що спланували.
Зустріли нас привітно. Довго чекати не довелося. Нас запросили до юриста, який заявив, що потрібно свої гроші отримати, і нічого у цьому поганого немає. Він так впевнено говорив, що ми погодилися. Юрист познімав ксерокопії документів та сказав, що сам підготує всі документи. Нам лише потрібно принести довідку з пенсійного фонду.
– Ви лише заплатите мито за позов та купите нам пачку паперу та диск.
Ми погодилися. Наступного дня знову поїхали до району та взяли довідки. Віднесли документи до приймальні.
– За три дні можете приїхати, забрати готові документи та подати їх до суду.
Ми подякували та поїхали додому. Роман вже не говорив про те, що соромно йти до суду.
– Нехай платять, – сказав він повеселілим голосом.
А за вечерею він знову почав планувати.
– Ось отримаємо по дві тисячі гривень, – говорить бадьорим голосом. – Гадаю, що до наступного літа нам їх виплатять. Посадимо город…
– Ти ж казав, що вже не будемо засаджувати весь город, бо немає сил його обробляти, – перебила я його. – Чи нам двом багато потрібно?
– Останній рік, люба, – говорить до мене. – Зберемо влітку усіх разом. Поділимо гроші порівну на всіх. А ще наберуть свіжих огірків, помідорів. Все ж таки своє, без нітратів.
– А восени ще й картоплі по десять мішків, – додаю я, бо Романова ідея мене вже захопила. – На всю зиму вистачить. Хоча б на картоплю не будуть витрачати гроші.
– Оце буде свято для нас! Чи не так? – посміхається задоволений.
– Так, любий, так, – погоджуюся я.
А вночі розігралася негода. Холодний осінній вітер лютував, як скажений, бився об стіни, нещадно розгойдував дерева, і вони гілками стукали нам у шибки, ніби просячи порятунку. Десь опівночі уперіщила велика злива. Вітер по-справжньому тріумфував. Він завивав у димареві та вовчим виттям співав свою пісню за вікном.
Ми не спали. Роман завжди себе погано почував у таку погоду. Він тихенько встав та пішов по ліки. Вранці його суглоби почервоніли та спухли так, що він ледь-ледь дибав по хаті.
– Оце, Марійко, наслідки мого босоногого дитинства, – сказав він, розтираючи маззю ноги. – І личаки у школі подарували, а не вберегли вони мене, – гірко пожартував він.
– А ми ще й роздумуємо, чи подавати до суду заяву, чи ні, – сказала я. – Не чуже просимо, а своє.
– Так то воно так, – зітхає Роман. – А все одно відчуваю якусь незручність.
– Я сама поїду та віднесу заяви до суду, – сказала я.
– Ні, разом поїдемо.
Я не дала Романові йти по воду, наносила сама потихеньку. Води було потрібно багато, бо зібралася прати. Доки ходила туди та сюди, геть вся зопріла, а вітер не вщухав. Він за дощем приніс мокрий сніг. Я попрала та, спітніла, вивісила білизну надвір. Не відомо, коли воно висохне за такої погоди, але нехай на вітрі гойдається та дощем полощеться.
Цього було достатньо, щоб загострилася моя хвороба. Увечері почав мене душити кашель, а вночі довелося негайно викликати лікарку, щоб врятувати мене від тяжкого нападу астми.
– Післязавтра треба їхати до суду, тож поїду я сам, – сказав Роман.
– Тобі не можна, бо суглоби попухли та все за серце тримаєшся.
– Я так вирішив, – твердо сказав Роман.
– То хоч ковіньку візьми – легше буде, – порадила я.
– Стидаюся я її, – зізнався він. – Не такий я вже й старий, – посміхається. – Мені ж нещодавно лише сімдесят років виповнилося!
До міста Роман поїхав сам. Зранку я поривалася поїхати з ним, але напад астми вніс свої корективи.
– Відлежуйся вдома, – сказав мені Роман. – Я сам впораюся, а ти краще потихеньку борщику звари. Приїду додому, а тут буде стояти такий смачний запах!
– З квасолею, як ти любиш?
– З квасолею та курятиною, – сказав він, посміхнувся підбадьорююче та пішов.
Я варила борщ, а в самої серце було не на місці. Якесь жахливе відчуття біди, що наближається, пробралося в глибину душі, заважало думати і щось робити. А тут ще прилетіла до вікна кухні якась сіренька пташка, заглянула з цікавості у вікно, а потім постукала дзьобиком у скло та зникла так швидко, як і з’явилася. Я вже й не знала, чи то справді вона прилітала, чи цю картину намалювала моя збуджена уява. Пам’ятаю, як колись мати казала, що коли постукає пташка у вікно – чекай біди.
– Ну де ж ти, Романе?! – кричала моя душа та мліло серце.
Нарешті грюкнули двері. Я вийшла назустріч Романові.
– Дякувати Богові, ти приїхав!
Дивлюся на нього, а на Романові лиця немає. Обличчя аж сіре, губи посиніли, пальці рук дрібно тремтять. Провела його до дивана, допомогла роздягнутися, накапала корвалолу в склянку води, дала випити.
– Ляж відпочинь, – сказала я, та Роман не захотів.
– Мені б борщу, – каже та кволо посміхається.
– Господи, та я ж зараз!
Я кинулася до кухні, накрила на стіл. Їсть він, а ложка тремтить у руках. Поїв, бачу, трохи заспокоївся. Ні про що не розпитую, чекаю, доки сам розповість, що трапилося.
– Ходімо приляжемо, я побалакати з тобою хочу, – говорить до мене Роман.
Прилягли на ліжко.
– Зайшов я до приміщення суду, а там людей у коридорі сила-силенна, – почав Роман.
Ми завжди так робили. Коли хтось із нас їздив кудись у справах, то потім
